Основними тенденціями розвитку ЗМІ в межах ліберальної моделі є : монополізація, інтернаціоналізація, уніфікація та комерціалізація. З усієї інформації, що передають інформагенства світу, 90 % розповсюджують чотири «кити»: Асошейтед Прес, Юнайтед Прес Інтернешнл, Рейтер і Франс Прес. В США майже 90 % міст - це так звані регіони «однієї газети». Люди за таких умов не мають вибору, конкуренція між ЗМІ зникає, політичний діалог біднішає, громадська думка стандартизується.

Четверта модель - соціально відповідальна. Вона виходить з ідеалів соціально-активного громадського життя, ключовим елементом якого постає відкрите громадянське суспільство, що інспірує процес комунікації та перетворює однобічні повідомлення на діалог у сіспільстві. Ця модель активно пропагувалася Брехтом і Хансом - Магнусом Енценсбергером.

Джон Кін пропонує для досягненя цієї мети застосувати у практичному плані деконцентрацію та громадське мовлення приватних ЗМІ, а також обмежити масштаб й інтенсивність «корпоративного мовлення».

Суспільне регулювання ринку мас-медія , за його думкою, має на меті створення справді широкого вибору ЗМІ, який давав би змогу маленьким людям у великих суспільствах формувати й отримувати широкий вибір думок і опіній, який би зруйнував медіа - монополії, зняв обмеження на деяки можливості вибору аудиторії і призвичаїв би їх до думки, що мас - медіа - це загальногромадське благо. Отже пріорітетом у справі переосмислення цієї моделі є розвиток багатоманіття недержавних ЗМІ, які діють водночас і як колючки в тілі політичної влади /спряючи зменьшенню політичної цензури/, і як базові засоби комунікації для звичайних громадян, які живуть, працюють, любляться, сваряться і миряться у справді плюоралістичному суспільстві.

Українські реалії та перспективи

Безперечно, що в чистому вигляді наведені моделі не їснують в жодній країні. Особливо це стосується країн, де суспільство переживає період трансформації . Так, українські ЗМІ , які тільки - но звільнилися від кайданів тоталітаризму, після нетривалого « романтичного» періоду 1991 - 92 років знов опинилися під важким тиском, на цей раз з боку авторитарно - олігархічної влади.

Що, зокрема, підтвердили результати соціологічного опитування ведучих політичних журналістів /див. «Зеркало недели» № 18/2000/. Серед головних причин несвободи вітчизняної преси учасники опитування вказали на «залежність вітчизняних бізнесменів, які взмозі підтримувати ЗМІ від існуючої влади, на «болісне відношення до критики з боку голови держави» , та на те, що «українські ЗМІ відчувають тиск з боку олігархів».

При цьому використовується широкий діапазон засобів утиску свободи преси: від багатомільоних судових позовів і податкових санкцій до нескінченних перевірок пожежних і санітарно - епідеміологічних та інших інстанцій, від подкупу до залякування і, навіть фізичного знищення журналістів.

У висновках комітету захисту журналістів /США/ наша держава фігурує серед тих, де влада утискує свободу за допомогою заходів адміністративного тиску. Це підтвердили і представники Бюро з демократичних інститутів та прав людини /БДІПЛ/ Парламентської Асамблеї Ради Европи, які спостерігали за проведенням останіх президентських виборів в Україні.

Загрозу суспільним інтересам несе і практично тотальне підпорядкування ЗМІ окремим особам і групам. Формування інформаційної політики в залежності від їх приватних інтересів веде к беспрецендентному маніпулюванню суспільною свідомістю. Для того, щоб вирішувати власні справи вони впливають на громадську думку. Інформаційне поле, таким чином, деформується у бік подій, які є значущими для 0,0001% населення. В результаті мас-медіа перестають бути самостійним чинником політичних і соціальних процесів. Не вони насправді впливають на громадську думку, а через них влада і олігархи визначають її. Тобто, преса залежить не від балансу громадської думки, а від балансу взаємовідносин олігархічних інтересів. Марними, на наш погляд, є сподівання деяких фахівців, що інформаційні війни між олігархами, арбітром в яких виступає держава, можуть призвести у кінцевому рахунку до перемоги справжньої свободи преси, мовляв, якщо змусити двох брехунів свідчити один проти другого - правда випливе наружу. Російська історія з « Медіа - Мостом» Володимира Гусинського вщент розбиває подібні аргументи. При цьому слід врахувати, що вітчизняні олігархи набагато більш залежні від державної влади ніж іхні російські колеги. Цілком зрозуміло: якщо влада комусь свободу і « дарує» /продає/, то вона ж з легкістю може її і забрати.

Для того, щоб наблизити їснуючу авторитарно - олігархичну модель функціонування українських ЗМІ до соціально - відповідальної моделі, яка є необхідною умовою досягнення суспільної злагоди, треба зробити декілька важливих кроків.

По - перше, провести роздержавлення засобів масової інформації.

Слід погодитись з думкою віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського, що жодна газета не повина фінансуватися з державного бюджету, а Кабмін не повинен бути співзасновником ніякого видання. Державні телерадіоканали мають поступитися місцем громадському мовленню, яке фінансується за рахунок зборів з продаж окремих груп товарів /телерадіоапаратури, сигарет, алкоголю/, як це робиться, наприклад, у Франції або в Німеччині. При цьому недержавні мас-медіа мають бути захищені від державного втручання всією структурою відповідних законів, що їснує в Україні.

По - друге, треба забезпечити демонополізацію засобів масової інформації.

Національний інформаційний простір, чия незалежність виступає головною передумовою свободи інформації, а відтак і потенційного консенсусу у суспільстві, - це загальне надбання, а ні чиясь приватна річ. Звідси слідує, що власники ЗМІ, які отримують політичні і економічні прибутки від виробництва, інтерпретації та розповсюдження інформації, не можуть користуватися правом свободи слова виключно по власному розумінню. За умов, коли їснує реальна загроза виникнення медіа-імперій, а від так, і монополія на інформацію, було б виправданим законодавчо обмежити концентрацію ЗМІ в одних руках. У Франції, наприклад, якщо продається 25% і більше акцій