Традиційне визначення мовного середовища як такого, що характеризується „таким набором факторів, як: а) спільність території; б) соціальні і мовні особливості, притаманні народу чи народам, які живуть на даній території” [3, с. 76], є недостатнім, бо воно зрощується зі специфікою культурного середовища та особливостями соціальних умов, соціокультурною трансформацією в цілому. Тому, на нашу думку, у цьому контексті коректніше буде вживати поняття „соціокультурне поліваріантне середовище”, яке більш адекватне модернізаційним умовам і дозволяє охарактеризувати цей процес в усій його драматичній складності.

Склад і структура такого середовища обумовлені: а) соціально-мовною структурою суспільства; б) соціально-мовною ситуацією; в) своєрідністю соціально-культурної лінгвістичної ситуації; г) новою структурою культури, що трансформується; д) історичними традиціями мовних взаємин корінної нації з іншими національностями; е) зміною культурного контексту та умов життєдіяльності; є) ціннісними орієнтаціями і соціальними установками суспільства.

До розгляду цих процесів, на нашу думку, може бути застосовано термін „флуктуації”, який П. Сорокін вжив щодо „безцільних коливань” [15, с. 310]. Пропонуємо застосувати цей термін для характеристики безсистемних відхилень, які найчастіше зустрічаються в суспільствах, що перебувають в перехідному стані, як нині й Україна.

Флуктуації культурно-лінгвістичного середовища притаманні періоду модернізації, бо позначають процеси, які ще якісно не визначились і є латентними, але за своєю спрямованістю й тенденціями можуть мати інтеграційний і дезінтеграційний характер.

Характерними ознаками інтегративних процесів у соціокультурній сфері, на нашу думку, є:

· формування згуртованості, пов’язаної з посиленням процесів національно-культурної ідентифікації;

· погодження і приведення до прийнятих норм регуляції поведінки;

· підвищення погодженості взаємодії у відповідь на зовнішні дестабілізуючі впливи;

· ціннісно-нормативна погодженість поведінки у критичних ситуаціях;

· сприйнятливість щодо програмованого регулювання та програмування культурних (в тому числі етнолінгвістичних) процесів та їх підтримка.

Критерієм інтеграції може бути характер діяльності суспільства в неординарних ситуаціях, який проявляється: а) у здатності суспільства самостійно регулювати свою діяльність; б) у здатності суспільства ефективно контролювати діяльність своїх агентів; в) у погодженості і прогнозованості поведінки членів суспільства в критичних ситуаціях, притаманних суспільству, яке модернізується.

Дезінтеграційні процеси виникають в результаті форсованої і соціально-культурно непідготовленої модернізації та низького рівня адаптованості особистості і суспільства до трансформаційних змін.

В адаптації особистості до змін у лінгвістичному відношенні слід особливо взяти до уваги головну компоненту соціально-культурного середовища, якою є ментальність нації та національностей, які входять до складу населення країни.

Адаптація мовної особистості до змін мовного середовища може бути швидше досягнута, коли поєднуються громадські і приватні інтереси, як це розкрито в роботі французького дослідника К. Ажежа „Людина, яка говорить” шляхом введення моделі людини „психосоціального виразника” („enonceur psychosocial”) [20, с. 84].

Такий підхід, що виходить з єдності соціальної, індивідуальної та мовної характеристики людини, дозволяє об’єктивно розглядати мовні зміни, які відбуваються в суспільстві.

Проблема мовної особистості вивчалась нами серед студентства в 1993 – 1998 роках. За результатами соціологічних досліджень, 17 % спілкуються з друзями в однаковій мірі російською і українською мовами, 51 % – тільки російською, 31 % – тільки українською. Однак впродовж навчання у виші відбуваються суттєві зміни в освоєнні української мови, бо тільки 9 % визначили, що вони не володіють українською мовою, а 10 % нею володіють, але часто користуються словником.

Проблеми освоєння української мови пов’язані значною мірою з мовною ситуацією, яка склалась у молодих людей за місцем їх проживання, бо лише у 35 % українська мова була там основною, а у 17 % українська і російська були однаково вживаними.

При достатньому володінні українською мовою студенти зберегли установку на російськомовність свого попереднього становища, бо більшість (58 %) із них хотіли б викладати свій предмет російською мовою, 31 % – українською, і тільки 6 % бажають суміщувати викладання тією й іншою мовами.

Ще складніша мовна ситуація склалась у Придунав’ї (м. Ізмаїл), де українці перебувають в оточенні представників інших національностей, які тут становлять більшість. Відтак серед студентів Ізмаїльського педінституту тільки 12 % спілкується у сім’ї українською мовою, тільки російською – 40 %, іншими мовами – 30 %. Виділяється окрема группа (9 %), яка спілкується в сім’ї двома та більше мовами.

Найважливіша причина браку навичок у володінні українською мовою одна – „погана підготовка або взагалі відсутність такої” (78%), а також „погане знання спеціальних термінів” (17 %) [10] .

Отже, мовні диференціації значною мірою залежать від комплексу соціально-демографічних, історичних та етнічних умов. І вони, в свою чергу, впливають на соціальні адаптаційні процеси в суспільстві, соціальну структуру, бо певні вакантні місця заповнюються також із врахуванням мови і специфіки культури.

За роки незалежності змінилося саме розуміння населенням необхідності знання української мови і якості її викладання на всіх рівнях системи освіти. За результатами емпіричних досліджень формування соціальної ідентичності в Південному і Східному регіонах України, нормою тут стає знання трьох мов. Це варіанти української, російської та іноземної мови як мови, що забезпечує зв’язок із західним світом.

Соціологічні дослідження останніх п’яти років у Східному та Південному регіонах, проведені під керівництвом Н. Побєди, показують, що в масі населення немає прибічників радикальних методів вирішення мовних проблем. У громадській думці сформувалось уявлення про м’яку модель її реалізації [12]. Водночас, за даними нашого експертного дослідження, „рівень поширеності російської культури” набув катастрофічного для існування української культури характеру, складаючи 3,56 бала з оцінками „4” і „5” в 55,9 %, що виводить українську культуру в стан виживання, бо „рівень освоєння української культури” складає 2,62 бала (майже третина експертів оцінює його як низький).

Освоєння