Принциповою для розуміння природи впливу є концептуальна модель хронотопа, розроблена польським дослідником Я. Рейковським та використана Г. Ковальовим. Вона побудована на положенні когнітивної психології, відповідно до якого інформація, що діє на свідомість індивіда, підлягає інтерпретації відповідно до структури інтелекту, особливостей когнітивного простору і динаміки життя цього індивіда. Чим менша психологічна дистанція між інформацією, що діє, та структурою когнітивних значень індивіда – об’єкта, тим більшою значністю, цінністю, а, отже, й більшим потенціалом діяння на нього вона володіє. Таким чином, Г. Ковальов вказує, що розвиваюче діяння засноване на трансляції особистісного змісту суб’єкта – певної інформації – об’єкту. Саме внесення певного особистісного змісту можна ототожнити з фактом розвиваючого діяння.

Тобто, масштаб, глибина і тривалість психологічних змін у випадку розвиваючого діяння на об’єкт визначаються особистісною здатністю діючого суб’єкта трансформувати центральні психічні утворення об’єкта діяння, або тим, наскільки привабливими для особистості адресата виявились нові координати життєдіяльності. Суб’єкт-суб’єктна природа відносин між джерелом і адресатом діяння пов’язана з високим ступенем свободи адресата, і він асимілює нові змісти тільки тоді, коли вони мають для нього внутрішню цінність.

Незважаючи на досить глибокий аналіз різних типів психологічного діяння, обґрунтування його як „особистісного” і виділення принципових особливостей розвиваючого діяння, що обумовлює довгострокові внутрішні зміни об’єкта, Г. Ковальов, як і більшість дослідників, ототожнює „діяння” і „вплив”. Ми вважаємо за необхідне виділити вплив як особливу форму діяння, і пропонуємо розглянути деякі факти етимології поняття в різних мовах для того, щоб виявити його специфічне змістове наповнення.

Етимологічний аналіз демонструє очевидну близькість значень поняття „вплив” у різних мовах. У більшості розвинених мов його головне значення описує процес внесення чогсь іззовні в будь-який об’єкт. Прикладом є російська мова: слово „влияние” є однокорінним з такими словами, як „влить”, „вливать”, „вливание”. Морфологічний аналіз дає структуру „в+лияние”, що вказує одночасно на процес – привнесення чогось і, одночасно, на напрямок процесу – ззовні усередину. В українській мові маємо схожу морфологічну структуру слова „в+плив”, що вказує на етимологічну та смислову спорідненість з аналогічним російським словом.

Англійське слово „in+fluence” також позначає те, що плине, проникає, процес плину, спрямований ззовні усередину. Цікавою є зміна в англійській культурі значення цього поняття протягом століть. У ХІV столітті слово „influence” означало „випущення небесами нематеріальних флюїдів, що впливають на людство” і „додання, вливання духовної сили”. До XVI століття поняття частково звузило коло значень і стало означати „невідчутне діяння одного на іншого”. Це його сучасне значення [8, с. 592]. У французькій та інших романо-германських мовах знаходимо приблизно ті ж імплікації, обумовлені генетичною близькістю культур, а також латинською мовою як загальним джерелом запозичень: „influere” (L) – впадати, вливатися.

Будь-яка мова має власну історію розвитку в умовах специфічної національної культури, але ми бачимо, що значеннєве навантаження цього поняття є однорідним. Очевидно, його збереженню сприяв схожий культурно-історичний і життєвий досвід суб’єктів мовних культур. Це дає можливість припустити, що психологічним значенням поняття „вплив” у рамках європейської культури є внесення ззовні у внутрішній світ індивіда нових психічних змістів, що змінюють його особистість усвідомлено чи неусвідомлено. Такий висновок суголосний з поглядами Г. Ковальова і вказує на необхідність використовувати термін „вплив” для такої форми діяння, бо зрозуміло, що не кожне діяння пов’язане із внесенням у об’єкт нових змістів, які він свідомо та вільно сприймає.

Отже, вважаємо, що поняття „вплив” можна застосовувати тільки для обмеженого кола явищ психологічного діяння. Такі його характеристики, як вільний вибір адресата щодо сприйняття чи несприйняття діяння, діалогічність та суб’єкт-суб’єктність ситуації діяння, ціннісні ефекти для особистості адресата, асиміляція особистістю змістів, підвищення його статусу в результаті діяння, ініціація творчого процесу в адресаті – в сукупності стосуються тільки „впливу” як особливої форми діяння особистості на особистість у певному соціокультурному середовищі.

Підкреслюємо, що в процесі впливу, що спричиняє тривалі і масштабні особистісні ефекти, об’єкт усвідомлено сприймає та вільно асимілює певні змісти, передані йому суб’єктом. Розглядаючи такий різновид впливу, як соціокультурний, ми тим самим припускаємо, що ці сприйняті змісти будуть культурними за змістом і формою. Звідси випливає можливість соціокультурної „самореалізації” (Г. Ковальов) адресата в творчості (В. Татенко), що призводить до певних соціокультурних ефектів – як результат ціннісно-культурних впливів. Згідно з положеннями вітчизняної психології діяльності, психології детермінації і суб’єкта [9 – 11], адресат отримує нові можливості практичної реалізації в культурному просторі певної спільноти. Це відбувається завдяки ролі цінностей, яку вони відіграють у психологічній структурі діяльності індивіда [9; 12].

Отже, пропонуємо таке визначення соціокультурного впливу: форма діяння, що характеризується глибинною психологічною дією особистості на особистість, породжує трансформацію внутрішнього світу адресата відповідно до системи індивідуальних змістів суб’єкта, що були вільно сприйняті адресатом як такі, що відповідають цінним соціокультурним канонам та мають для адресата суб’єктивну привабливість. Водночас робимо висновок, що саме „соціокультурний вплив” є формою діяння, що може призвести до значних соціокультурних ефектів як для індивідуального адресата, так і