Реферат на тему:
Спілкування і взаємодія: алогічний підхід
З огляду на повсякденну свідомість, спілкування – це взаємодія між людьми, або міжлюдська взаємодія. У більшості наукових тлумачень взаємодія є визначальною (родовою) характеристикою сутності й змісту спілкування.
Ідея взаємодії є основою уявлень про інтерактивну природу спілкування у концепціях символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер, М. Кун, Е. Гофман та ін.), соціального біхевіоризму (А. Бандура, Н. Міллер, Д. Доллард, Д. Тібо, Г. Келлі, Г. Хоманс), соціально-перцептивного когнітивізму (К. Левін, Ф. Хайдер, Т. Ньюком, Л. Фестінгер), а також у теоріях психоаналітичної орієнтації (Г. Салівен, Е. Берн, В. Шутц, М. Кляйн) та гуманістичної психології й психотерапії (К. Роджерс, Д. Морено, В. Сатір, Д. Бьюдженталь). Сама по собі широта численних теоретичних концепцій і підходів до вивчення взаємодії (інтеракції) у спілкуванні свідчить про принципову багатозначність у розумінні феноменів та інтеракції.
Б. Ломов указує, що реальний спосіб життя людини включає дві основні складові – предметно-практичну діяльність та спілкування як „специфічну форму взаємодії людини з іншими людьми” [17, с. 107]. Поняття „спілкування” охоплює іншу, ніж діяльність, категорію реально існуючих відносин „суб’єкт-суб’єкт”, і саме „суб’єкт-суб’єктність” цих відносин визначає засади механізму „взаємодії”.
О. Леонтьєв також підкреслює, що центральним моментом визначення спілкування є не „передача інформації”, а взаємодія з іншими людьми як внутрішній механізм життя колективу. Причому взаємодія розуміється як обмін ідеями, інтересами тощо, формування установок, засвоєння соціально-історичного досвіду [17, с. 107]. Взаємодія (інтеракція) опосередкована спілкуванням, і завдяки йому люди можуть вступати у взаємодію. Взаємодія, інтеракція, за О. Леонтьєвим, це колективна діяльність, що розглядається не в сенсі змісту чи продукту, а в плані її соціальної організації [16, с. 113].
Отже, сутність взаємодії зводиться до спільної, колективної діяльності й до її соціальної природи та організації. Таке розуміння взаємодії визначило зміст подальших досліджень спілкування й спільної діяльності [19; 21; 27], проте, очевидно, тлумачення взаємодії через розкриття її „спільно-колективних” і „соціально-організаційних” структур та процесів ще не розкриває сутнісної природи і внутрішнього механізму феномена взаємодії.
Перспективний підхід до розуміння внутрішньо-сутнісної природи взаємодії був означений Б. Ломовим. На його думку, конституюючим принципом взаємодії у спілкуванні є не система перемежованих дій (впливів) кожного з учасників спілкування, а їх неперервна взаємодія. „Спілкування – це не додавання, не накладання одна на одну діяльностей, які розвиваються паралельно („симетрично”), а саме взаємодія суб’єктів, що вступають у нього як партнери” [17, с. 127]. Б. Ломов підкреслює, що „розрізати” спілкування, відокремлюючи діяльність одного учасника від діяльності іншого, неможливо, тому що це означало б відійти від аналізу взаємного спілкування.
Уявлення про взаємність „взаємодійності” спілкування, сформульоване Б. Ломовим, має значення не тільки для розуміння природи взаємодії в спілкуванні, але й для сутнісного розуміння неперервно-неподільної (континуально-недиз’юнктивної) природи самого спілкування. Б. Ломов звернув також увагу на те, що „якщо стосовно індивідуальної діяльності сформульовано принципи і підходи до її вивчення, розроблено схеми її аналізу й засоби опису, то стосовно спілкування поки що справа обмежується лише надто загальними положеннями” [17, с. 128].
В останні роки принципи, підходи, засоби вивчення й аналізу спілкування одержали значний розвиток. Проте проблеми взаємності спілкування, ролі взаємодії в спілкуванні, співвідношення взаємодії й спілкування залишаються на маргінесах досліджень. Нам здається, що одним із найважливіших напрямків вивчення взаємності і взаємодії в спілкуванні є ідея неадитивності спілкування, чітко сформульовану Б. Ломовим, яка вказує на необхідність дослідження недиз’юнктивно-континуальної, процесуально-поліфонічної природи спілкування.
Чимало психологічних досліджень взаємодії між людьми в спілкуванні виконується в межах соціально-психологічного вивчення спілкування та спільної діяльності. Для розуміння співвідношення спілкування, взаємодії і спільної діяльності розглянемо окремі концептуальні моделі спілкування та спільної діяльності.
Л. Уманський виділив три види спільної діяльності: спільно-індивідуальну, спільно-послідовну та спільно-взаємодіючу [28, с. 54 – 71]. При спільно-індивідуальній діяльності кожний член групи виконує свою частку роботи незалежно від інших. Якщо ж спільна діяльність допускає послідовне виконання окремих дій та процедур різними членами групи (як на конвейєрному виробництві), то маємо спільно-послідовну діяльність. Якщо ж спільне завдання виконується за безпосередньої (і одночасної) взаємодії кожного члена групи з усіма іншими її членами, то варто говорити про спільно-взаємодіючу діяльність.
Оскільки взаємодія в спілкуванні і спільній діяльності може здійснюватися в умовах різної інтенсивності зв’язків між людьми, то деякі структурно-рівневі особливості взаємодії розкриваються в класифікації рівнів взаємозв’язаності та взаємозалежності учасників спілкування й спільної діяльності, яку запропоновав М. Обозов [20, с. 20]. У ній виділено шість рівнів взаємозв’язаності та взаємозалежності партнерів по спілкуванню і спільній діяльності: ізольованість; взаємозв’язаність, яка передбачається; взаємозв’язаність „мовчазної присутності”; взаємозв’язаність типу „вплив і взаємовплив”; активна або дієва взаємозв’язаність людей через засоби спільних дій; колективістська взаємозв’язаність.
Звичайно, структурні рівні організації спільної діяльності (за Л. Уманським) або взаємозв’язаність і взаємозалежності (за М. Обозовим) ще не розкривають внутрішнього механізму взаємодії у спілкуванні та спільній діяльності. Тому центральне значення для вивчення психологічних механізмів взаємодії одержують соціально-психологічні дослідження того, яким є механізм впливу спільної діяльності на спілкування і, навпаки, якими є механізми впливу спілкування на спільну діяльність [21, с. 6].
Фундаментальні результати соціально-психологічних досліджень співвідношення спілкування й спільної діяльності отримали радянські й чехословацькі психологи в циклі праць 1980-х років [19; 21]. Описуючи логіку досліджень взаємозв’язку спілкування й діяльності, Г. Андреєва і Я. Яноушек відзначають, що на першому етапі цих досліджень увага зверталася переважно на дослідження закономірностей детермінації