спілкування особливостями спільної діяльності [19], тобто доводилася опосредкованість спілкування різними характеристиками спільної діяльності. Вже тоді було встановлено, що далеко не всі характеристики спілкування залежать від змісту й рівня розвитку спільної діяльності. Понад те, з’ясовано, що саме спілкування, „породжене” спільною діяльністю, часто починає відігравати важливу роль у розвитку самої цієї діяльності. Тому на цьому етапі досліджень співвідношення спілкування й спільної діяльності [21] все пильніше вивчалось, яким чином, якою мірою, у яких формах, якими своїми елементами спілкування може сприяти подальшому розвитку спільної діяльності та її оптимізації [21, с. 7].
Аналізуючи основні процеси й детермінанти спілкування, що можуть впливати на взаємодію в спільній діяльності, Г. Андреєва і Я. Яноушек окреслили кілька напрямків дослідження впливу спілкування на спільну діяльність [21, с. 10 – 12). Перший напрямок конкретизації загального механізму полягає в дослідженні, як комунікативні, інтерактивні та перцептивні процеси впливають на спільну діяльність і стосунки людей. Другий напрямок аналізу впливу спілкування на спільну діяльність полягає у виявленні того, як процеси комунікації, інтеракції і перцепції впливають на рівень розвитку групи або колективу як суб’єкта спільної діяльності. У цьому зв’язку відзначається, що такий напрямок досліджень спирається на ідею й концепцію діяльнісного опосередкування міжособистісних відношень у групі А. Петровського [23; 26]. Третій напрямок аналізу пов’язаний з вивченням особистості в системі спілкування та спільної діяльності, причому дослідження процесу породження й трансформації особистості людини в умовах спільної діяльності розглядається як ключ до наукового розуміння особистості.
Інший підхід до опису взаємодії в структурі спільної діяльності подається у праці А. Журавльова [9], який розглядає взаємодію між людьми як суттєву особливість структури спільної діяльності та основну ознаку в порівнянні з індивідуальною діяльністю [9, с. 27]. Під взаємодією розуміється така система дій, при якій дії однієї людини або групи осіб обумовлюють певні дії інших, а дії останніх, у свою чергу, визначають дії перших. Відзначається, що взаємодія може мати місце і при виконанні відносно незалежних індивідуальних діяльностей, проте при цьому вона не включається в структуру цієї діяльності й не вносить у неї принципових змін. Очевидно, що такий тип взаємодії відповідає моделі «спільно-індивідуальної діяльності» (за Л. Уманським [28]).
Спираючись на положення Б. Ломова про те, що взаємодія „ніби пронизує спільну діяльність, відіграючи організуючу роль” [18, с. 19], А. Журавльов підкреслює, що структура спільної діяльності складається, функціонує й розвивається саме через взаємодію її учасників. Завдяки безпосередній або опосередкованій взаємодії індивідів стає можливим об’єднання, розподіл і узгодження індивідуальних діяльностей у спільній діяльності, причому взаємодія „пронизує” всі її етапи, а також її компоненти, тобто цілі, мотиви, засоби здійснення та результати.
Питання про взаємодію розглядається в зв’язку з психологічною структурою спільної діяльності, що потребує вирішення проблеми одиниць психологічного її аналізу. Один із стратегічних підходів до аналізу спільної діяльності полягає в її дослідженні з позиції психологічної теорії діяльності. Згідно з О. Леонтьєвим, макроструктурними одиницями людської діяльності є сукупність дій, що виділяються у зв’язку з їхніми мотивами, що спонукають, та дій, спрямованих на досягнення цілей та операцій як конкретних засобів дій. Проте, як справедливо зазначає А. Журавльов, схема структурного аналізу індивідуальної діяльності недостатня для опису будови спільної діяльності [9, с. 28], оскільки будь-яка індивідуальна діяльність, якою б важливою вона не була, стосовно спільної діяльності залишається частиною цілого і, незважаючи на відносну самостійність, перебуває під суттєвим впливом цілого.
Спільна діяльність як єдина, цілісна система виникає насамперед у результаті встановлення соціальних зв’язків між індивідами та реалізації їхніх суспільних відносин у процесах об’єднання, функціонального розподілу та узгодження діяльності індивідів (а ці процеси стають можливими завдяки взаємодії індивідів один з одним). Тому за „одиницю” психологічного аналізу, що розкриває якісну специфіку спільної діяльності (так само, як предметна дія розкриває специфіку індивідуальної), А. Журавльов пропонує цільову або предметно-спрямовану взаємодію між людьми (а також і між індивідуальними діяльностями). Цільова взаємодія в спільній діяльності призводить до виникнення певної спільності індивідів, завдяки якій формується колективний суб’єкт, що характеризується цілісністю та спроможністю до спільного функціонування.
Незважаючи на продуктивність принципового положення про неможливість зведення структури спільної діяльності до структури індивідуальної діяльності й на широкі перспективи дослідження взаємодії за її проявами в соціально-колективній, макроцілісній структурі спільної діяльності, сутнісний зміст і феноменологія взаємодії в спілкуванні та спільній діяльності залишаються недостатньо розкритими. Це констатує й А. Журавльов, який на завершення проведеного ним аналізу проблеми взаємодії в спілкуванні та спільній діяльності визнає, що „у соціальній психології... категорія взаємодії досліджена недостатньо, не виділені соціально-психологічні характеристики, які б дозволяли її конкретно оцінювати й описувати практичну взаємодію людей” [9, с. 28; 21, с. 47 – 55; 27].
Зрозуміло, що наукове вирішення проблеми співвідношення взаємодії й спілкування потребує розробки кардинальних – і парадигмальних – схем та підходів, і одними з прообразів конструктивно-евристичного й теоретико-методологічного вирішення цієї проблеми нам здаються методологічні підходи Н. Казаринової [10] і Г. Ковальова [11; 12; 13].
Розглядаючи аналітичні моделі міжособистісної комунікації, міжособистісної взаємодії й розкриваючи логіку наукового вивчення феномена спілкування, Н. Казаринова показує, що на перших етапах спілкування досліджувалося як процес комунікації, тобто як процес передачі інформації. Потім спілкування стали вивчати як процес „впливу”, спрямованого на певні цілі, який має структуру та організацію і забезпечує певні результати. Подальші дослідження проводилися в плані вивчення міжособистісних стосунків і феноменів міжособистісної взаємодії.
Н. Казаринова виділила три моделі міжособистісної комунікації,