Другий підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в постулюванні й конституюванні первинності соціальної макроструктури спільної діяльності, цілісна архітектоніка якої задає особливості процесів взаємодії й індивідуальних діяльностей як внутрішніх мікроструктур спільної діяльності. Логіка другого підходу лежить в основі уявлень про „спільно-послідовну діяльність” (за Л. Уманським), інтерактивно-циклічну модель комунікації (за Н. Казариновою), „суб’єктну” парадигму психологічного впливу (за Г. Ковальовим), теорію діяльнісного опосередкування міжособистісних стосунків у групі та колективі (А. Петровського та ін.), зміст другого етапу соціально-психологічних досліджень взаємовпливу спілкування і спільної діяльності (Г. Андреєва та ін.) [21], нарешті, про соціально-колективну макроструктуру спільної діяльності (в єдності її цільового й предметного компонентів) як „одиницю” психологічного аналізу спільної діяльності (А. Журавльов) [9].

Третій підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в розвитку внутрішньо-сутнісного, інтерсуб’єктно-інтерперсонального, недиз’юнктивно-процесуального розуміння природи міжлюдської взаємодії. Логіка цього підходу (певним чином) відповідає уявленням про „спільно-взаємодіючу діяльність” (за Л. Уманським), трансакційну модель комунікації (за Н. Казариновою), „інтерсуб’єктну” парадигму психологічних впливів-взаємодій (за Г. Ковальовим), ”метаатрибутивну” підструктуру особистості (за В. Петровським) [24; 25]. Проте, найглибші потенціали такий підхід до проблем міжлюдської взаємодії розкриває в контексті уявлень сучасної філософії діалогу (М. Бахтіна, М. Бубера, В. Біблера, С. Франка та ін.) [1; 2; 5; 6; 30; 31] й психології діалогу (Т. Флоренська, Г. Ковальов, А. Копйов, А. Орлов, Г. Дьяконов та ін.) [7; 8; 11; 12; 13; 14; 22; 29).

Вихідна ідея діалогічного підходу полягає в тому, що, говорячи словами М. Бубера, „в початку усього – відносини” і ці відносини розуміються як діалогічні [6]. В діалозі виділяються полярні стани „Я-Ти” і „Я-Воно”, що розглядаються як первинні установки людського буття, завдяки яким воно звернене до самої людини та інших людей. „Я-Ти” стан розуміється як установка природного зв’язку, а „Я-Воно” – це стан природної окремішності. Здорове існування людини є ритмічним чергуванням цих протилежних станів буття. Напруга між зв’язком та відокремленістю є фундаментальним і суттєвим моментом концепції діалогу. Для кожного його учасника інша людина є ціллю й цінністю, а не засобом або умовою його власного буття.

„Я-Ти” відносини будуються на глибокому переживанні „іншості” – унікальності й цілісності – партнера по діалогу [6]. Це переживання взаємне, воно повертається до іншої людини, внаслідок чого створюється загальний досвід спільного буття („спів-буття”). Досвід „співбуття” є досвідом „зустрічі” як унікального процесу взаємо- та саморозкриття учасників діалогу. Хронотопом „зустрічі” є простір «Я – Ти – Тут – Тепер”, у якому розгортаються зміни сприймання себе, іншої людини й світу (зокрема, змінюються відчуття простору й часу, емоції, смисли, цінності, тілесні відчуття).

„Я-Воно” стан пов’язаний з цільовою спрямованістю, а тому інша людина стає (більш чи менш) засобом досягнення цілей і відчуває відносини об’єктивації, використання. Фокусування на меті перетворює іншу людину на побічний, вторинний продукт; фокусування на завданні, а не на відносинах, на думку М. Бубера, перетворює іншу людину на тло, а фігурою стає завдання, мета.

Сучасні американські дослідники – Р. Хікнер, Л. Джейкобс, М. Фрідман [32] – відрізняють „Я-Ти” установку як діалогічний прояв від „Я-Ти” моменту як найповнішого та глибинного здійснення діалогу, який становить єдність „Я-Ти” і „Я-Воно” моментів, що чергуються. Слід відзначити, що діалог є багатопланово парадоксальним явищем; один із проявів цієї парадоксальності полягає в тому, що „Я-Ти” момент не можна розуміти як певну ідеальну, високу мету, якої слід досягати в діалозі. Як тільки я роблю „Я-Ти” момент метою, то – парадоксально! – я починаю перетворювати можливості „Я-Ти” моментів на реальність моментів „Я-Воно”. Досягнення „Я-Ти” моменту не можна ставити безпосередньою метою взаємодії (тобто метою в прямому розумінні слова), але можна – опосередковано – підготувати певний „ґрунт” для того, щоб це могло здійснюватися. Парадоксальність діалектики діалогу проявляється в тому, що безпосередність має бути... опосередкованою, а опосередкованість... може перетворитися на безпосередність. Істинність зустрічі людини з людиною в діалозі відбувається через взаємну відкритість, через „благовоління”, схоже з Божою благодаттю.

Серцевиною діалогічного підходу є уявлення про цілісність особистості, яка проявляється в процесуальному осягненні сутності даної унікальної особистості завдяки інтеграції багатоманітних сторін, ракурсів буття особистості й, перш за все, у обріях інтрапсихічного, інтерперсонального та трансперсонального (онтологічного) вимірів. Постійною спокусою для психолога й терапевта є розтин досвіду досліджуваного або клієнта на різні психологічні компоненти і фактори та їх відповідна діагностика й подальше опрацювання, яке, звичайно, завжди є локальним. Однак діалогічне уявлення про цілісність особистості та її численні екзистенційні прояви не тільки не виключає, але й обов’язково передбачає виокремлення „незлито-неподільних” компонентів, які створюють органічно-холістичну, поліфонічно-процесуальну цілісність.

Саме „незлитість-неподільність” органічних компонентів діалогу є однією з центральних особливостей діалогічної взаємодії, яку можна позначити як парадоксально-процесуальне поєднання дискретності-диз’юнктивности та континуальності-недиз’юнктивності діалогу. Сутність діалогу не в механічному злитті полюсів „Я” і „Ти”, а у створенні напружено-динамічного чергування цих „незлитно-неподільних” модусів діалогу в просторі „Між”. Подвійні буберівські слова „Я-Ти” і „Я-Воно” чітко виражають новизну та кардинальність діалогічного світогляду, оскільки вказують на принципову континуальність-недиз’юнктивність взаємовідносин між „Я” і „Ти”. Дефіси, що містяться у цих подвійних словах, є не тільки синтаксичними, але й символічно-смисловими, бо позначають співбуттєво-смисловий простір „Між” як форму реальності та простір об’єктивованої дійсності „Поза” (суб’єктом).

Ідеї континуальності-недиз’юнктивності