Уявлення про „позаперебувальність” органічно поєднане з самототожністю-несамототожністю людини самій по собі, оскільки й стосовно самої себе людина спроможна посідати позицію „позаперебувальності”, тому що „людина ніколи не збігається із самою собою. До неї не можна застосувати форму тотожністі А=А. ...Справжнє життя особистості відбувається в точці цієї розбіжності людини із самою собою” [1, с. 100]. Внаслідок „позаперебувально”-несамототожньої природи людини її буття набуває властивості відкритості, незавершеності, свободи, відповідальності, процесуальності, подійності, суб’єктності, парадоксальності, універсальності, унікальності, інтенціональності, поліфонічності тощо.
Внаслідок моєї інтенційної спрямованості до іншої людини в кожному моєму слові, у кожному моєму висловленні, у кожної моїй інтонації – взагалі в моєму голосі! – реально, істотно й неодмінно присутня ця інша людина. І якщо з погляду здорового глузду й повсякденної свідомості, а також з погляду лінійно-передавальної й інтерактивно-циклічної моделей спілкування і впливу будь-яке слово, будь-яке висловлення, будь-який рух безроздільно й цілком належать людині, що говорить і діє (суб’єкту, що впливає), то з діалогічної, бахтінської точки зору, всі слова, вислови та рухи великою мірою визначаються присутністю і впливом співрозмовника, а тому значною мірою спів-належать цьому співрозмовникові. Отже, голос кожного співрозмовника містить у собі два голоси – власний і голос партнера. Незлито-неподільна спів-присутність двох голосів – свого голосу й голосу партнера, голосу „Я” і голосу „Ти” – в одному голосі, у голосі кожного із співрозмовників й виражає сутність ідеї й поняття „двоголосся” М. Бахтіна. Очевидно, що поняття ”двоголосся” глибоко й узагальнено виражає антиномічно-парадоксальну природу взаємодії в людському спілкуванні.
Антиномічна логіка лежить і в основі релігійно-філософського світогляду С. Франка. В одній зі своїх праць він прямо стверджує, що „буття в самій своїй природі антиномічне” [30, с. 435]. Онтологічною засадою антиномічності буття є наявність „Я” і „Не-Я”, тобто світу самосвідомості й світу предметного (із сферою ідей). Розкриваючи взаємодоповнювальність „Я” і „Не-Я”, філософ відзначає, що те, що „ззовні є два, зсередини розкривається в своїй останній глибині, як одне або як таке, що випливає з одного” [31, с. 267]. Обгрунтовуючи метафізичний монізм буття, С. Франк вказує, що незбагненна всеєдність є тією першоосновою буття, тим „першожиттяям”, тим „осередком”, у якому все сходиться, конвергує і з якого усе виходить. Водночас всеєдина першооснова одвіку двоїста, але ця „одвічна двійця” є „одвічно нероздільною єдністю”, тобто справжньою антиномією, що несе в собі втілення розходження в єдиному.
Антиномічна метафізика С. Франка охоплює будь-які онтологічні й гносеологічні протилежності – єдність і множину, дух і тіло, життя і смерть, вічність і час, добро і зло, Творця і творіння тощо. У співвідношенні будь-яких протилежностей логічно роздільне, засноване на взаємному запереченні, водночас є внутрішньо злитим; протилежності пронизують одна одну; при цьому одне не є інше й у той же час воно є цим іншим. „І тільки з ним, у ньому, й через нього є те, що воно справді є у своїй останній глибині і повноті. У цьому й полягає антиномічний монодуалізм всього існуючого” [31, с. 315], – підкреслює С. Франк.
Іншим началом антиномічності людського буття є відношення „Я” до „Ти”, що С. Франк розуміє не як відношення предметного пізнання, а як безпосередньо-інтуїтивне життєво-онтологічне відношення, що виникає вперше не у зовнішньому сприйнятті, спілкуванні й пізнавально-об’єктивуючій рефлексії, а у споконвічно-первинній, „данно-заданій” єдності „Я” і „Ти”. „Я” і „Ти” взаємно конституюють одне одного й у відриві одне від одного є неповними і неістинними, тому до зустрічі „Я” і „Ти” не існує ніякого готового, „даного” „Я”, воно породжується, виявляється й формується тільки у відносинах з „Ти”.
За