Перехідний період розвитку суспільства, курс на демократію і ринкову економіку вимагає від держави негайного вироблення національної моделі соціальної держави. Адже російська модель реформування близька до латиноамериканської моделі модернізації. Її функціонально-сировинна спрямованість несумісна із сильною соціальною політикою, оскільки не створює для цього необхідних матеріальних можливостей.

Як свідчить історичний досвід, для Росії більш прийнятною є модель соціальної ринкової держави, що грунтується на розвитку наукомістких галузей вітчизняної промисловості, на передових технологіях, освіті й науці. Для цієї моделі модернізації характерний пріоритетний розвиток соціальної сфери, поєднання патерналістських та індивідуалістських тенденцій у соціальній роботі. У „Стратегії розвитку Російської Федерації до 2010 р.” відзначається: „Держава не співвідносить свої зобов’язання з наявними можливостями, що зрештою призводить до невиправданих соціальних очікувань, а з іншого боку – до невиправданого навантаження на бюджет, на фінансову систему в цілому” [10]. Дефіцит державного бюджету, брак засобів забезпечення соціальних програм спонукує органи державної влади до пошуку раціональнішої моделі соціальної допомоги.

Розробка національної моделі соціальної держави пов’язана з економічною ліберальною програмою Г. Грефа, що передбачає субсидарну політику тільки щодо найбідніших і не стосується блоку соціальних програм. Соціальні аспекти політики повинні живитися з двох джерел – субсидарності й самовідповідальності. Субсидарна держава – це держава, ресурси якої дозволяють їй брати максимальну участь у соціальній допомозі населенню й у захисті його від соціальних ризиків. Але в Росії „не побудовано громадянського суспільства, немає відповідального й готового замістити державу в соціальних проектах бізнесу, немає умов для самовідповідальності громадян і навіть для нормальної оплати професійної праці” [11].

В науковій літературі роль соціальної держави вбачається у створенні умов для розвитку громадянського суспільства. На думку В. Роїка, „до числа базових функцій соціальної держави належить формування громадянського суспільства, тобто створення в суспільстві й господарстві великої кількості суб’єктів як державних, так і недержавних (громадських)” [12]. Однак для того, щоби держава могла виконувати свої базові функції з створення і зміцнення громадянького суспільства, у неї самої не повинно бути власних корпоративних інтересів – тільки інтереси суспільства й громадян. Для початку необхідно, щоби право стало спільним масштабом і мірою волі для кожного громадянина, в тому числі (і в першу чергу) для державних службовців. Щоб контроль за владою з боку суспільства мав постійний і тотальний характер.

Отже, в ході аналізу проблем становлення соціальної держави в сучасній Росії виявляється, що в ній не існує економічної, соціальної і правової основи для виконання державою її соціальних функцій. Якими ж можуть бути шляхи вирішення цих питань?

Встановлення основ правової держави має бути пріоритетним у діяльності держави. Рівність усіх перед законом, незалежність правосуддя, контроль за реалізацією законів дозволить оздоровити відносини між суспільством і державою, сприятиме утвердженню принципів взаємної відповідальності держави і суспільства, єдності та цілісності суспільства.

Необхідно прискорити перехід від нецивілізованого капіталізму до сучасної ринкової економіки. Для цього потрібно: прийняти антикорупційні закони проти злодійства і хабарництва чиновників з вищих ешелонів влади, створити сприятливий податковий та інвестиційний клімат для підприємництва і „нарощування” середнього класу.

Нарешті, формування національної ідеології (національної самосвідомості), атмосфери толерантності, соціального партнерства між роботодавцями, працівниками і державою сприятиме оздоровленню відносин між людьми, між суспільством і державою в цілому.

Росія посідає 62 місце в списку з 174 країн за індексом розвитку людського капіталу. Критеріями розвитку є рівень доходів, рівень грамотності, рівень тривалості життя, рівень доступності охорони здоров’я, освіти тощо. Ці критерії засвідчують, що соціальну політику необхідно вибудовувати не як захист убогих, а як найважливіший напрямок інвестування капіталу – в розвиток творчого потенціалу людини.

Література:

1. Див. докладніше: Коростикова Т. Новые бедные // Аргументы и факты, 1997, №11.

2. Див.: Понемногу о многом // Alma mater („Вестник высшей школы”). 2003. № 2. – С. 16.

3. Социальная политика: парадигмы и приоритеты: Монография / Под общ. ред. В. И. Жукова. - М., 2000. – С. 257.

4. Див.: Понемногу о многом // Alma mater („Вестник высшей школы”). 2003. № 2. – С. 16.

5. Цит. за книгою Шамхалова Ф. „Государство и экономика: власть и бизнес”. - М., 1999. – С. 5.

6. Див.: Понемногу о многом // Alma mater („Вестник высшей школы”). 2003. № 2. – С. 16.

7. Социальная политика: парадигмы и приоритеты: Монография / Под общ. ред. В. И. Жукова. - М., 2000. – С. 169.

8. Паршев А. Всемирный рынок и калашный ряд, или Почему Россия не Америка? // Российская Федерация сегодня. 2000. № 8.- С. 54.

9. Яковлев А. М. Российская государственность (историко-социологический аспект) // Общественные науки и современность. 2002. № 5. – С. 79.

10. Стратегия развития Российской Федерации до 2001 г. // Человек и труд. 2000. №7. – С. 35.

11. Федорова В. Г. Государство и гражданское общество как подлинная цель российских реформ // Философские науки. 2002. № 4. – С. 53.

12. Роик В. Социальное государство и гражданское общество // Человек и труд. 2002. № 2. – С. 9.

13. Гордилова О. Становлення соціальної держави в сучасній Росії // Соціальна психологія. - 2005. - № 1 (9). - C.133-139

14. www.politik.org.ua