Реферат на тему:
Ставлення респондентів до змін у реформованому українському селі
Реформи в українському селі близько сприймаються і досить неоднозначно оцінюються сьогодні в суспільстві, а особливо на селі. Бо сталося майже так, як у висловлюванні відомого політика: «Хотіли як краще, а отримали – як завжди». Йдеться, зокрема, про надзвичайно руйнівний характер реформ, які надали сільгоспвиробництву не так поступального руху, як відкинули його назад, а також про долю та життєві перспективи сільського населення, що виступає об’єктом реформ.
Особливо занепокоєне сільське населення України завершальним етапом земельної реформи, яким передбачається купівля-продаж землі, починаючи з січня 2005 р.
Результати моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України це занепокоєння загалом підтверджують.
Почнемо з аналізу у відповідях респондентів на запитання «Як Ви ставитесь до приватної власності на землю?». Отримані результати подано в таблиці 1.
Як видно із даних табл.1 ставлення респондентів до приватної власності на землю за 10 років зазнало складної еволюції. Наприклад, у 1994 р. зафіксовано майже повний баланс оцінок «за» і «проти»: відповідно 52,6 і 45,9%. У наступні роки (1995–1997 рр.) так само простежується відносна рівновага. Однак у 1998–2001 рр. дедалі помітнішою стає тенденція негативного ставлення до приватної власності на землю, потому повний її спад (2002–2003 рр.) і підвищення (31,5%) у 2004 р.
Очевидно, послаблення тенденції негативного ставлення респондентів до реформ на селі у 2002–2003 рр. пов’язане з реалізацією Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 3 грудня 1999 року № 1529/99. Цей Указ активізував процеси оформлення громадянами прав приватної власності на земельні частки. До початку 2001 р. лише 400 тис. громадян одержали державні акти на право приватної власності на землю, тобто отримали свої земельні ділянки в натурі. Указ же передбачав видання цих актів усім селянам, що мали право на землю. Але селяни, зіткнувшись з чисельними бюрократичними перепонами в процесі отримання, а точніше викупу цінних паперів, значно розчарувалися в добрих намірах влади. Посилився їхній негативізм. Це зрозуміло. Однак посилився негативізм в оцінках доцільності приватної власності на землю.
Таким чином, ми можемо говорити про зворотну дію людського чинника, який виявляє свій спротив реформам. Упродовж десяти років понад третину, третина або трохи менше третини респондентів постійно ставляться до приватної власності на землю негативно.
Несподіваним у дослідженні виявлено факт майже ідентичного ставлення як міського, так і сільського населення до приватної власності на землю (див. табл. 2).
Очевидно, пояснення цього факту слід шукати в самому сценарії реформування села, де було використано таку саму модель приватизації, як і в місті. Це – приватизація через штучне збанкрутування сільгосппідприємств, подрібнення їх і викуп за безцінь. Ця картина стоїть перед очима усього населення України. Ось чому міське населення, значна частина якого є «рекрутами» із села, оцінює хід реформ на селі так, як і селяни.
За даними моніторингу, відповіді респондентів на запитання «Як би Ви оцінили загальний результат реформ на селі?» збігаються зі збільшості позицій міського і сільського населення (див. табл. 3).
Привертає до себе увагу досить великий відсоток респондентів, які вказали позицію «не знаю» – відповідно 39,4 і 26,2%. Очевидно, недостатня інформованість населення з питань такої важливої сфери життєдіяльності суспільства не випадкова, вона навіть блокується деякими ЗМІ, оскільки пропагованого позитиву від реформації села і АПК суспільство не отримало. Про цей аспект реформ красномовно сказав Голова Верховної Ради України В. Литвин у своєму виступі на VI з’їзді Аграрної партії України 9 червня 2004 р., на якому його було обрано Головою Народної аграрної партії України (назву партії змінено за його пропозицією): «Мені вже доводилося на зібранні депутатів-аграріїв усіх рівнів висловлювати своє бачення, свої оцінки реформування АПК, становища на селі. Додати нічого, бо нічого в кращий бік не змінилося. У гірший – так!... Щоб остаточно не втратити село, а отже, – державність, треба, як на мене, зупинитися – наголошую: зупинитися! – сконцентрувати основну увагу на всіх без винятку соціальних проблемах села, інакше воно знелюдніє остаточно...» [1]. Як на нас, то зупинитися в руйнації села треба було ще на початковому етапі проведення аграрних реформ. Про це свідчили чисельні соціологічні дослідження, які фіксували кризові явища в сільському соціумі, що були зумовлені руйнівними реформами. Але реформатори до застережень і висновків науковців не дослухалися майже 14 років.
Ще одна важлива позиція була виявлена моніторинговим дослідженням. На запитання «Чи слід було, на Вашу думку, реформуючи сільгоспвиробництво, руйнувати колгоспно-радгоспну систему?» більшість опитаних респондентів (див. табл. 4) не лише серед міського населення (46,7%), а й серед сільського (71,8%), висловились на користь збереження колгоспно-радгоспної системи у зміненому або дещо зміненому варіанті. Незважаючи на ідентичність оцінок стосовно реформування колгоспно-радгоспної системи у респондентів міста і села, в обох випадках переважає позиція збереження цієї системи у модифікованому вигляді.
Показовим у цьому плані є приклад реформування колективних господарств колишньої НДР, де приватизація сільськогосподарських площ здійснюється дуже обережно. Їх передають спочатку лише в оренду, як правило, на 15 років, щоб не лихоманити виробництво, економічно підтримати його, придивитися до потенційних власників, визначити їх можливості. Із колишніх більш ніж п’ять тисяч господарств зареєстровано три тисячі виробничих колективів, працівники яких вирішили й надалі спільно вести господарство, перетворивши колективні господарства за законами ФРН у кооперативи чи акціонерні товариства [2].
Однак повернімося