Влада як на районному, так і місцевому рівнях скоріше свідомо імітує свою неорганізованість і безпорадність у питаннях втілення в життя земельної реформи. Така ситуація стимулює зневіру у значної частини сільського населення у справедливість розпаювання землі. На цю проблему звернув увагу Голова ВР України, Голова народної і аграрної партії України В. Литвин, наголосивши: «Ви подивіться – ми нібито роздали землю. А чому не порахували, скільки в нас земель і яких? В якій вони власності – державній, комунальній, приватній? Ще й досі немає будь-якої статистики, будь-якої систематизації. Не проведено кадастру землі, відтак вона по-справжньому не оцінена. Ціни, які нині існують у нас на землю, навіть мінімальним чином не відповідають світовим. І ми за таких умов розпаювали ґрунти. Обійшли при цьому сільських учителів, медиків, листонош...» [5]. Така хибна практика щодо втілення земельної реформи в життя дезорієнтує сільське населення, ускладнює розуміння ним становлення товарних відносин на селі і землі як товару.
Відповіді респондентів на запитання: «У 2005 році розпочнеться купівля-продаж землі сільськогосподарського призначення. Як Ви вважаєте, чи слід цю землю продавати-купувати?» теж свідчать про наявність зазначеної вище проблеми (див. табл. 5).
Схвалюють купівлю-продаж землі у місті і селі приблизно рівні групи респондентів, не схвалюють – більше у селі ніж у місті, одначе і там і там це все-таки переважаючі групи населення.
Таким чином, реформи на селі, здійснювані скоріше за прожективними і міфічними сценаріями, не досягли бажаних, на думку реформаторів, результатів, вони майже вщент зруйнували матеріально-виробничу, організаційну, управлінську структури колективних господарств, не сприяли їх модифікації і адаптації до нових вимог ринкової економіки. Вони зруйнували інфраструктуру села, ліквідували чисельні заклади культури, освіти, охорони здоров’я, а їх результати заклали підвалини для знищення генофонду відтворення сільського соціуму в Україні. І головне, ніхто із високих посадовців у державі не поніс ані моральної, ані адміністративної відповідальності за допущені помилки у реформуванні АПК. Негативні результати реформування економіки мають місце і в країнах колишнього СРСР. Аналізуючи кризові явища в різних сферах суспільного життя сучасного російського суспільства, відомий російський соціолог Г. В. Осипов акцентує особливу увагу на виборі соціальної стратегії і соціальних пріоритетів розвитку як життєво важливих проблем суспільства. Він констатує: «В цій ситуації соціологія, на превеликий жаль, посідає неналежне їй місце в системі наукового знання про суспільство. Доводиться констатувати, що відбулось знецінення її ролі і місця державними інститутами. Цим, значною мірою, і пояснюється глибина кризи, яка охопила нашу країну. Якщо наукове знання не включене в систему владних відносин, то владні структури керують суспільством на основі соціальної міфології» [6]. Очевидно, зазначений чинник гальмування реформ у Росії притаманний і українському суспільству. Наголосимо, що соціологічне знання і в Україні, яка перебуває у стані реформ, не завжди стає затребуване державними інститутами, про що й свідчать невтішні результати реформування АПК. Можна констатувати, що і при реформуванні сучасного українського села його ідеологи і практики припустились певної міфотворчості.
Сказане вище дає змогу зробити декілька узагальнень та висновків.
По-перше, серед сільського населення немає однозначної оцінки реформ на селі та їх наслідків.
По-друге, незважаючи на неоднозначні оцінки наслідків реформ, переважна частина сільського населення схиляється до традиційних форм господарювання – колгоспно-радгоспної системи, що мала місце за радянських часів і подекуди ще збереглась у модифікованому вигляді. Менша частина опитаних вважає себе такою, що адаптувалася