Для першої групи (конструктивних захистів) характерна пріоритетна роль свідомості у здійсненні регулятивної діяльності. При цьому людина робить активні свідомі зусилля для переробки травматичного досвіду і пошуку нових смислів, спроможних обумовити позитивну орієнтацію в майбутнє. Для другої групи (неконструктивних захистів) характерна переважаюча активність несвідомих процесів. Знижуючи тимчасово душевний біль, вони обумовлюють викривлення картини травми, відтак утруднюють, а то й роблять неможливим її подолання.

Аналіз наукової літератури з проблем психічного захисту особистості [2; 5; 6; 8; 9; 10; 12; 14; 16; 17] дозволяє структурувати їх у вигляді так званої ієрархічної піраміди захисних механізмів психіки (з вершиною у вигляді шару конструктивних захистів та основою у вигляді найменш конструктивних (примітивних):

1. Конструктивні (свідомі) психічні захисти.

2. Неконструктивні (несвідомі) психічні захисти, а серед них такі, як:

а) захисні механізми „вищого” рівня – витіснення, придушення, психічне стискування (анапсиоз) та його часткове вираження – емоційна глухота; до цього ж рівня можна віднести раціоналізацію, інтелектуалізацію, окремі види проекції, наприклад, атрибутивну, аутистичну, раціональну;

б) захисні механізми „нижчого” рівня – зокрема відхід у фантазії, релігійність, заперечення;

в) захисні механізми найнижчого рівня – так звані „примітивні” захисні механізми: знецінювання, ідеалізація, персоніфікація, проективна ідентифікація та дисоціація (розщеплення).

Слід зазначити, що „включення” як свідомих, так і несвідомих захистів може відбуватися на різних етапах переживання травми. Можна припустити, що особливу роль у збереженні особистості (передусім у момент травми і на початковому етапі її переживання) має діяльність несвідомих (неконструктивних) захистів. Наприклад, в ситуації психологічного і фізичного насилля, запобігти якому людина не в силах, включення такого захисного механізму, як дисоціація, у прямому розумінні допомагає їй зберегти себе. Єдність особистості в момент такої травми утримується шляхом відщеплення „Я” від власного тіла, в результаті чого настає ніби „заціпеніння”, „омертвіння”, „дереалізація” (відчуття нереальності того, що відбувається) і часткова амнезія. Однак фіксація неадекватного способу подолання травми, неможливість відмови від „примітивного” психологічного захисту призводить, зрештою, до серйозних психічних і особистісних порушень.

Цікаві дані стосовно функцій несвідомих захистів у подоланні травми отримано в дослідженнях О. Соколової та С. Ільїної [5; 12]. Вивчаючи психологічні особливості жінок-повій, вони з’ясували, що основними механізмами подолання травматичних обставин їхнього життя (а більшість з них зазнали сексуального насилля в дитинстві) є механізми розщеплення і проективної ідентифікації. Заслуговує на увагу, на нашу думку, те, що, як з’ясувалося, більшість піддослідних страждає пограничними особистісними розладами з вираженими порушеннями просторово-часового аспекту самоідентичності. Характерним для них (а іноді і єдино доступним) патерном поведінки і міжособистісних відносин є своєрідна „інфантильність, що має кокетливий, спокушальний характер” і „провокуюча безпорадність”, тобто „жертовний” стиль поведінки. Це багато в чому пояснює і їх „професію”, і властиві їм особистісні розлади. Ці дані дозволяють побачити за формами поведінки з відхиленнями трагедію особистості, яка не зуміла виробити адекватний спосіб подолання психотравми. Можна припустити, що пограничні особистісні розлади, характерні для цієї категорії девіантів, є не причиною, а результатом тривалого використання примітивних психічних захистів від нестерпних травматичних переживань.

Нормальність включення несвідомих захистів (у тому числі й примітивних) в аномальних умовах існування підтверджується багатьма даними. Можна припустити, що така захисна стратегія має загальнолюдський характер. Про це можна судити на підставі аналізу численних документальних джерел, що описують психічні переживання військовополонених. Так, В. Франкл, описуючи шокові реакції „аномальних переживань” у в’язнів концтаборів, викликаних жахом запроторення в концтабір, газовими камерами, близькістю смерті, відзначав, що тільки в результаті включення такого захисного механізму, як розщеплення особистості, в’язням вдавалося психічно зберегти себе в перші дні й тижні перебування в таборі. Дисоціативний захист допомагав усвідомити необхідність „підвести риску під усім колишнім життям”, і тоді відбувалася активація інших несвідомих захистів: наставало своєрідне емоційне „оніміння”, притуплення почуттів, зниження рівня афективного життя, внаслідок чого все, що відбувалося, доходило до свідомості лише в приглушеному вигляді [14].

Очевидно, перебування людини в ситуації хронічної психічної травми, викликаної переживанням психологічного й фізичного насилля в нелюдських, принизливих умовах життя, активізує здебільш діяльність несвідомих психічних захистів, бо розумові вже не під силу впоратися з осмисленням усього, що відбувається. Однак пролонгована їх дія, що продовжується й після виходу з травматичної ситуації, пояснюється, очевидно, перевантаженням свідомості нестерпними для людини спогадами. Це призводить до того, що ці спогади відокремлюються від свідомості, тобто дисоціюються, „аби потім у якийсь момент знову ожити чи як емоційний стан, чи як тілесний, чи у вигляді уявлень і образів, чи як інсценування певної поведінки” [6, с. 89]. Так, однією зі сторін пролонгованої дії дисоціативного захисту є сприйняття відносин „Я” – „Інший” у рамках дихотомічної моделі „жертва – переслідувач”. Причому цікаво, що ця „пара” звичайно співіснує в межах однієї особистості і за певних обставин відбувається зміна їх ролей. У дослідженні О. Кравцової, в якому розглядається роль симптому нав’язливого відтворення в уяві жертви сексуального насилля всього нею пережитого, показано, що в повторних переживаннях людина уявляє себе не в пасивній, а в активній ролі, і ця активність носить амбівалентний характер, будучи одночасно і захисною, і атакуючою [7].

Ці дані свідчать, що діяльність так званих примітивних захистів, покликаних полегшити душевні страждання людини в ситуації травми, призводить зрештою до втрати нею здатності „зв’язувати” власний досвід у єдине ціле, в результаті чого її колись цілісний життєвий світ немов розщеплюється на окремі, не зв’язані один з одним шматки. М. Магомед-Емінов описав цей процес