Реферат на тему:
Структура когнітивної сфери соціуму
Ми звикли, що когнітивну діяльність людини вивчає, в першу чергу, психологія мислення, тобто пізнавальний процес розглядається переважно на індивідуальному рівні, в той час як соціокультурні складові пізнання є предметом розгляду епістемології та іншіх галузей філософського знання. Звернення психології соціальної до когнітивних процесів не є традиційним, але водночас не можна й стверджувати, що пізнавальна діяльність взагалі не привертала увагу соціальних психологів. Нагадаємо хоча б болгарина Г. Гачева, який всебічно вивчає „Національні образи світу”, та росіянина О. Корнілова, автора безумовно цікавої монографії “Мовні картини світу як похідні національних менталітетів” [1]. Проте такі дослідження перебувають на межі психології, етнології, культурології та філософії.
Когнітивна, або пізнавальна, діяльність – це специфічна взаємодія суб’єкта й об’єкта, кінцева мета якої – істина, розробка рецептів, алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння об’єкта відповідно до потреб суб’єкта. Продуктом, точніше – формою духовного засвоєння результатів когнітивного процесу є знання. Водночас знання є продуктом функціонування людської свідомості, ширше – психіки взагалі. Але крім знання продуктом когнітивного процесу може бути й омана, тобто знання хибне, помилкові концепції 1, різного роду забобони, міфологічні уявлення та релігійні вірування. Вони неадекватно віддзеркалюють світ, хоч це й не означає, що такі продукти пізнавальної діяльності не слід вивчати. Отже, соціальна психологія звертає увагу на соціальну детермінацію когнітивної діяльності. Ця теза є першим необхідним засновком нашого дискурсу.
Іншим засновком є теза про складну структуру соціальної психіки, в якій “свідома” пізнавальна функція соціуму посідає лише один, хоч і найважливіший, найвищий рівень. Будь-який пізнавальний акт не є самодостатнім і відірваним ані від властивостей суб’єкта, включаючи його морфологічні особливості, ані від соціального середовища, в якому тільки й можливе функціонування свідомості. Як стверджував ще О. Кульчицький, якщо в пізнанні діє щось фізичне на щось психічне, то взаємодіють два якісно різні предмети, і наслідок в психіці не може бути відбитком фізичного в точному значенні цього слова, не може бути звичайною репродукцією „чогось фізичного” [3].
На отриманий результат когнітивного процесу впливають особливості багатьох чинників, серед яких представники так званної „інтеркультурної психології” (Г. Триандіс, Р. Малпас, Е. Девідсон) виокремлюють природні здібності людини (A), суб’єктивну культуру (SC), особистісні предиспозиції (PD), фізичне оточення (E), соціальну структуру (SS). Вони навіть побудували залежність між специфікою етнічно забарвленої картини світу і, відповідно до неї, особливостей соціальної поведінки (B), з одного боку, та функцією f від перелічених чинників:
B = f (A, SC, PD, E, SS, O).
При цьому всі інші детермінанти (O) відіграють значно меншу роль, ніж названі окремо [4].
Наведена залежність була експериментально підтверджена. Але нам важливо підкреслити, що на світосприйняття представників різних культур впливають різноманітні за походженням позасуб’єктивні фактори (соціальні тощо). Разом з тим слід зазначити, що вплив цих факторів не є однаково сильним чи слабким стосовно різних рівнів когнітивної сфери соціуму. Під когнітивною сферою слід розуміти цілісність пізнавального процесу, його результатів, а також детермінант, що обумовлюють ці результати. Інакше кажучи, пізнання має процесуальну сутність, а багаторівнева структура когнітивної діяльності лише підкреслює цей аспект.
Можливість виокремлення таких структурних рівнів наводить на думку про можливості застосування метафори з методами природознавчих наук: геологією або з археологією, які також мають справу з багаторівневими феноменами. Подібно до того, як археолог при розкопках поступово знімає шар за шаром і вивчає культурні пам’ятки різних часів, так і соціальний психолог, прагнучи виявити таємницю походження знання, повинен “згори донизу” пройти через всі стуктурні рівні соціальної психіки 2.
Розпочинаючи власні “розкопки”, відразу ж зазначимо, що на кожному з шарів соціальне знання отримує специфічну форму свого прояву, актуалізуючи при цьому ті чи інші аспекти свого існування. Аналогічно тому, як при розкопках багатошарового поселення кожну археологічну культуру вивчає фахівець з цієї епохи, так і у нашому випадку необхідна участь науковців різних спеціалізацій: соціології, філософії та історії науки, логіки, гносеології, еволюційної епістемології, психології, зокрема психоаналізу, гештальтпсихології, ментології, етології, соціобіології, генетики тощо. Звичайно, кожен з них має власну царину інтересів, але наша мета полягає не у виявленні специфічних аспектів, а в цілісному описуванні структури когнітивної діяльності.
Отже, на поверхні нашої “розкопки” ми знаходимо такі розвинуті та систематизовані прояви когнітивної діяльності людства, як наука, філософія, мистецтво, релігія та інші інституйовані форми суспільноі свідомості. Когнітивний процес отримує тут своє соціокультурне оформлення, свою вищу форму прояву. Це – рівень переважно раціонального, теоретичного, упорядкованого знання.
Інституювання науки та інших форм суспільної свідомості свідчить, що когнітивна діяльність людства випрацьовує певні норми, за якими повинні розвиватися пізнавальні процеси. Поступово ці норми стають іманентними, а наукове знання відривається від повсякденності, тобто від головного джерела інформації. Інакше кажучи, наука стає самодостатнім соціальним інститутом та починає функціонувати за власними законами. Вся феноменологічна критика наукового пізнання грунтується саме на констатації цього розриву між науковим та повсякденним знанням і пропонує власні шляхи його подолання.
Повсякденне знання, таким чином, є другим прошарком, який ми знаходимо у наших “розкопках”. Логічно він передує науковому знанню, але й повсякденне знання не позбавлене певних норм, які ми зустріли на попередньому рівні. Інституціональним виразом цього структурного рівня когнітивної сфери є колективний досвід соціуму, „народна мудрість” 3. Звісно, людське знання тут вже позбавлене методологічно вивірених, відносно стійких форм на кшалт наукових ідей, проблем,
