Отже, людському пізнанню, в повному розумінні цього слова, передують вроджені когнітивні структури, що є загальними для всіх живих істот. Тобто, наші “розкопки” втручаються на цьому рівні в царину інтересів еволюційної епістемології – молодої науки про походження знання. Близька до етології, що досліджує біологічні засади людської поведінки, еволюційна епістемологія дотримується думки, що:

· апріорні когнітивні структури властиві всім живим істотам і дивовижно узгоджені з середовищем їх життя;

· їх формування здійснюється в результаті селекції – відповідно до загальної теорії еволюції [8, с. 8].

К. Лоренц зашироко трактував зміст пізнання, ототожнюючи когнітивні можливості людини та будь-яку адаптацію тварини до зовнішнього середовища. Він робив це на підставі того, що певна частина інформації про середовище, яке пізнається, дійсно повинна бути отримана організмом ще до початку самого когнітивного процесу (і навіть до початку своєї життєдіяльності). “Подібним чином анатомічний розвиток, морфогенез відтворює в органічних системах істинні образи зовнішнього світу. Рух риб і форма їх плавників віддзеркалюють гідродинамічні властивості води, яка має ці властивості незалежно від існування плавників, що рухаються або не рухаються в ній” [9, с. 6]. Тобто, плавник риби “має інформацію” про властивості зовнішнього середовища, хоч об’єктом цього знання є не риба як окремий організм. Так само й людські органи чуття “мають інформацію” про властивості навколишнього світу ще до того, як людина почне щось сприймати. К. Лоренц робить висновок про наявність “апріорних форм знання”. Він вважає, що взагалі протиставлення вродженості (спадкоємності) і отримання знання в результаті досвіду (мінливості) не має абсолютного характеру. Його погляди викладено у розробленій ним концепції відкритих програм.

Відкрита програма – це форма когнітивного процесу, що забезпечує ту саму “гнучкість”, про яку писав К. Поппер. Вона містить у собі всю сукупність реакцій на конкретні умови середовища [2]. Тому пізнання лише звужує їх діапазон, залишаючи тільки найпристосованіші для цього середовища реакції, які, таким чином, і є початковим “знанням” про це конкретне середовище. Розуміючи під “навчанням” збирання інформації про середовище (природної або соціальної), етологи слушно стверджують, що для забезпечення цього процесу повинна бути передбачена система, що працює незалежно від цієї інформації і є стійкою до неї – тобто апріорна форма, у рамках якої інформація тільки й може бути інтерпретована як така. Але якщо плавник риби ми можемо тлумачити, як “знання” особливого роду, то чи не можна так само і пізнавальний апарат розглядати як “знання”, причому того ж рівня (у біологічному розумінні), що і “знання” плавника – рівня морфологічного елементу організму. Цей вид “знання” також потребує вродженої форми походження, або відкритої генетичної програми, або узгоджених із зовнішнім середовищем умов успішного “пізнання” реальності плавниками риб та інших функціональних органів, включаючи сюди більш-менш потужні когнітивні апарати.

Цілком природно, що на роль такої апріорної форми претендує генетичний апарат. Отже, визнання “апріорних форм” когнітивного процесу доводить нас до найнижчих рівнів структури пізнавальної діяльності. На цьому рівні наша археологія когнітивної діяльності перетворюється у її “палеонтологію”, або навіть в “геологію”, оскільки реальність апріорних пізнавальних форм повинна бути виявлена в більш матеріальному вигляді – в біохімічному субстраті.

Еволюція виду, як процес пристосування організмів до умов зовнішнього середовища, передбачає добре організований і готовий заздалегідь “тригерний механізм”, тобто апарат, що “запускає у дію” когнітивний процес. Такий апарат може бути досконалим або не дуже, що задає більш успішну, швидку, прогресивну еволюцію чи навпаки – менш успішну, але у будь-якому випадку він повинен передувати процесові пізнання. Крім того, він також повинен мати більш-менш точне “початкове знання” про можливі умови навколишнього середовища.

Таким чином, на рівні генів відбувається процес матеріалізації інформації. Ця проблема, лише нещодавно порушена соціальною психологією, аж ніяк не нова для біологічної науки. Неодарвіністи були першими, хто зрозумів її світоглядне значення. З їхнього погляду, морфологічна будова організму визначається набором генів, що одержує організм від своїх батьків, і які локалізовані у подвійному наборі хромосом. Генетики навіть виокремили речовини-носії біологічної інформації, що одержали назву інформатидів.

Таким чином, спустившись до відомих на сьогодні нижніх меж передачі інформації, ми констатуємо такі рівні когнітивної діяльності:

1) рівень інституціалізованого, тобто наукового пізнання, яке має багатий арсенал пізнавальних засобів та прийомів дослідження реальності;

2) рівень повсякденного знання, що грунтується на життєвому досвіді та здоровому глузді;

3) рівень чуттєвого пізнання, тобто відображення, тісно пов’язаного з чуттєвістю організму, з функціонуванням механізмів пам’яті, перцепції-аперцепції, уявлення тощо;

4) архетипний рівень, який суттєво корегує ставлення людини до оточуючого середовища;

5) на когнітивну діяльність впливають глибинні ментальні образи, що передаються у спадок від генерації до генерації і несугь у собі інформацію про найоптимальніший алгоритм вирішення соціально значущих завдань;

6) існує ще один пізнавальний рівень, який хоч і виходить за межі соціального, але дуже важливий, оскільки відповідає за формування морфологічного стану самого пізнавального апарату.

Запропонована структуризація когнітивної сфери грунтується на єдності суб’єкт-об’єктних відносин у процесі