2. Рівність жінки та чоловіка у правах в багатьох аспектах є декларативною. Жінки зазнають дискримінації у підвищенні кваліфікаційного рівня, кар’єрному зростанні. В Україні, зокрема, практично не впроваджуються гнучкі графіки роботи та неповний робочий день [1, с. 14]. Дуже гостра проблема – працевлаштування. Внаслідок різкого спаду виробництва розпочався відплив робочої сили, особливо жінок, за межі країни.

3. Змінюється рольова структура сім’ї – функції чоловіка і дружини стають симетричнішими, змінюється уявлення про „годувальника” родини [5, с. 55].

Можна виокремити три типи розподілу сімейних ролей:

· авторитарний з відтінком патріархальності – головним є один з подружжя (не обов’язково чоловік); цій особі належить верховна влада у вирішенні всіх питань сімейного життя [8, с. 415]. Такий стиль встановлюється, коли один з подружжя нерішучий, не володіє достатніми знаннями для прийняття рішень – відповідальність тоді бере на себе лідер. Але такі стосунки навряд чи можна назвати рівноправними; лідер звикає до (у певному розумінні) терору, інші члени родини не насмілюються навіть висловити свою думку;

· автономний – коли чоловік і дружина досить вільні у прийнятті рішень і прагнуть не втручатися у сфери впливу одне одного [8, с. 416]. Позитивним такий стиль є в родинах, де співіснують два лідери, які не можуть без конфлікту ухвалити жодного рішення. Така сім’я бідна на спілкування, при необхідності її члени не можуть прийняти адекватного рішення за іншого;

· демократичний – коли управління здійснюється обома членами подружжя в однаковій мірі.

Найліпшим для сучасної родини є останній з перелічених стилів: ніхто з подружжя не пригнічується, особистість і чоловіка, і дружини розвивається не тільки в сім’ї, але й у суспільстві [7, с. 416]. До такого стилю подружжю варто звикати від самого початку спільного життя, поки ще не склалися хибні стереотипи. Але не можна відкидати і двох інших стилів. Іноді подружжя повністю влаштовує один з них. Найчастіше це буває, якщо в родині складається тимчасовий стиль стосунків, і лідерство сприймається як відповідальність, а автономія – як раціональна незалежність.

Економічна незалежність призвела до того, що чоловік перестав бути єдиним годувальником. Це відбилося на стосунках в родині не найкращим чином. Це, можна сказати, стало парадоксом сучасної ситуації. Інструментальна роль батька залишається під питанням, або ж батько взагалі усувається від сімейних проблем [7, с. 79]. Але ж для нормального існування подружжя, оптимальної соціалізації та статево-рольової ідентифікації дітей потрібна активна участь обох батьків. Значення батька у виховані і розвитку дітей має величезне значення, бо без нього підготовка дитини до ролі чоловіка (дружини) та батька (матері) не може бути повноцінною [1, с. 22].

Вважаємо, що проблемам материнства і батьківства в нинішніх умовах необхідно присвячувати особливу увагу. Материнство визначається біологічно, хоча очікування щодо поведінки матері багато в чому пов’язані з традиціями суспільства. А. Захаров виокремлює низку факторів розвитку материнського інстинкту:

· праобраз материнства;

· бажання мати дітей, установка на них;

· позитивний відгук на вагітність;

· ніжність до ненародженої дитини;

· почуття жалю та співпереживання до дитини;

· почуття близькості до дитини;

· емоційний відгук матері [3, с. 21 – 22].

Якщо інститут материнства є не тільки біологізованим, але й історичним, то тим більш історичним слід вважати інститут батьківства. Е. Фромм у праці „Мистецтво любові” говорить про два типи батьківської любові: материнський та батьківський. Він пояснює, що материнська любов безумовна, бо мати виносила та народила дитину і тим самим реалізувала свою потребу, тоді як любов батька обумовлена, її треба завоювати, тобто відповідати певним критеріям, дотримуватися встановлених традицій і норм [7, с. 56 – 58]. Хоча пізніше Е. Фромм зазначає, що охарактеризовані ним типи скоріш ідеальні, ніж реальні. Саме такі роздуми підводять до питання: яким є співвідношення біологічних та соціокультурних детермінант материнської і батьківської ролей? Спостереження за поведінкою батьків і матерів стосовно дитини, яка опинилася в складній ситуації (упала, порізалась, злякалась), доводять, що психофізіологічні реакції, які супроводжуються емоціями, майже однакові і в чоловіків, і в жінок [4, с. 96 – 97]. Істотно ця характеристика залежить від присутності сторонніх людей. Чим більше присутніх, тим активніше виявляє турботу і співпереживання жінка, оскільки така поведінка є ознакою добре розвинених природних материнських інстинктів. Відкритий прояв чоловіком співпереживання та стурбованості за дитину в присутності сторонніх осіб істотно зменшується, позаяк суспільна роль чоловіка не передбачає прояву таких почуттів і в певних випадках їх засуджує [4, с. 96 – 97].

4. У другій половині ХХ століття з’явились тенденції до заперечення „дітоцентризму”. Сучасна жінка вже не може й не хоче бути тільки „вірною дружиною і дбайливою матір’ю”. Її самоповага одержує, крім материнства, й інший ґрунт – професійні досягнення, соціальна незалежність, самостійно досягнуте суспільне становище. Це аж ніяк не скасовує цінності материнства і потреби в ньому, але суттєво змінює характер материнської поведінки [8, с. 56].

Поєднання жінкою професійної і сімейної ролей позначається на її духовних можливостях двояко. З одного боку, виробнича праця розширює коло контактів жінки, а вони сприяють збагаченню її особистості, стимулюють духовність, підвищують інтерес до соціальної інформації. З іншого ж боку, значне коло обов’язків у домашньому господарстві та догляду за дітьми в поєднанні з професійною роботою суттєво обмежують соціальну активність жінки [8, с. 57]. Хоча більшість