Реферат на тему:

Системна теорія особистості: регулятивно-детерміністська парадигма

Проблема вивчення сутності особистості належить до категорії фундаментальних напрямків соціальної психології. У цьому теоретико-методологічному дослідженні використано методологію системного підходу пізнання від загального до часткового, згідно з яким із загальної теорії соціального суб’єкта (людина, організація, об’єднання організацій тощо) випливає теорія особистості як часткова. Застосування такого підходу виявило два інваріантні параметри соціальних суб’єктів – детермінуючий і регулюючий, що й дало назву відповідній парадигмі теорії особистості.

З історією розвитку теорії особистості можна ознайомитись з численних літературних джерел [1-5]. Але єдиної теорії особистості досі не створено. Застосування методології системного підходу дозволило чіткіше окреслити конфігурацію теорії особистості, розглянути її як цілісну систему, виокремити її важливі властивості тощо. Запропонована на основі системного підходу регулятивно-детерміністська парадигма теорії особистості (РДПТО) здебільш не суперечить частковим теоріям і в цілому дозволяє ув’язати їх в одну структуру.

Зауважимо, що труднощі тут істотно пов’язані з неоднозначним трактуванням сутності поняття „особистість” сучасними психологічними і соціально-психологічними теоріями, в свою чергу пов’язаним не тільки з розмаїттям запропонованих різними авторами механізмів формування особистості, але й з неоднозначністю трактування використовуваних понять, таких, зокрема, як „потреба”, „соціальна настанова”, „атитюд”, „мотив”, „риса характеру” й інші, якими оперують представники різних наукових шкіл. У зв’язку з цим у монографіях і підручниках з психології та соціальної психології наводяться не варіанти теорій особистості, а огляди різних парадигм щодо сутності особистості [1-7].

Наше дослідження сутності особистості базується на ідеї системного аналізу інваріантних параметрів ієрархії соціальних суб’єктів (людина, організація, об’єднання організацій тощо) з подальшою адаптацією їх до особистості як часткового випадку соціального суб’єкта. При цьому головна увага приділяється аналізові соціогенних властивостей людини як набутих і тільки з необхідності залучаються до аналізу її біо- і психогенні властивості [8].

Мета дослідження полягає у виробленні теоретичних основ функціональної структури і діяльності особистості; в обґрунтуванні її головних параметрів та їх функціонального призначення шляхом порівняння з відповідними параметрами соціальних суб’єктів вищих рівнів; у визначенні ролі особистості в подоланні ентропійних процесів у соціальному і техногенно-природному середовищі та в розвитку цивілізації, культури суспільства.

Відповідно до концепції, об’єктом дослідження є особистість як окремий випадок соціального суб’єкта в штучно-природному і соціальному середовищі. Предметом дослідження є інваріантні властивості соціальних суб’єктів і конкретизація їх щодо особистості та інші її параметри; механізми формування особистості в процесі соціалізації.

Під структурою особистості розуміємо функціональну структуру її сфери свідомості як психічного органа мислення і програмування діяльності. Головною гіпотезою дослідження щодо функціональної структури особистості є ідея створення теорії соціального суб’єкта і порівняльного аналізу функцій (параметрів) з подібними функціями соціальних суб’єктів вищих рівнів (організацій і об’єднань організацій), виокремлення комплексу відповідних параметрів суб’єктів і їх „сплетінь” у багатоцільових полімотиваційних тривалих і ситуаційних програмах життєдіяльності людини. Люди, в міру розвитку цивілізації, прагнуть визначитися з життєвими орієнтирами, особливо з тими, яким відповідали б їх здібності, і по можливості спрогнозувати і спрограмувати свій життєвий шлях не тільки щодо задоволення біогенних потреб, пов’язаних з матеріальним забезпеченням, але, насамперед, стратегічних соціогенних потреб, які становили б сенс життя.

Методологія системного підходу

Основою цієї методології є загальна теорія систем. Предметом її дослідження є порівняльний аналіз інваріантів ізоморфних (подібних) систем різної природи. Пізнання реальної системи полягає в тому, що за її основу беруться властивості абстрактної інваріантної системи з подальшою адаптацією їх до реальної системи.

Існують різні визначення поняття „система”, але всі вони містять загальне положення про те, що система – це сукупність елементів з певними зв’язками між ними, що утворюють певну якісно своєрідну цілісність. Системний аналіз різних утворень фізичної, живої і соціальної природи базується на певних загальних ознаках таких систем, що і дає можливість виокремити інваріанти. Розглянемо деякі з таких ознак.

1) Система характеризується певною цілісністю. Це означає, що внутрішні зв’язки між її елементами і підсистемами істотно перевищують її зовнішні зв’язки з іншими системами в межах складнішої системи. Цілісність соціальної системи полягає в тому, що мета її діяльності досить автономна, і ця система, в особі її керівництва, істотно незалежна у прийнятті рішень.

2) Системи поділяються на відкриті і закриті. Закриту систему можна розглядати як ймовірно ізольовану від впливів навколишнього середовища, а відкриту – ні. Остання обмінюється інформацією і різними ресурсами, зокрема людськими, з системами навколишнього світу. Відкриті соціальні системи обмінюються інформацією з соціальним оточенням.

3) Системи поділяються на гомеостатичні і гетеростатичні. У випадку динамічної рівноваги, на відміну від рівноваги статичної, зберігається структура системи при постійному обміні ресурсами, зокрема, людськими, енергетичними, інформаційними, з навколишнім середовищем. Такі системи звуться гомеостатичними. Вони – не розвивальні. Системи, що розвиваються, належать до типу негомеостатичних, або гетеростатичних. Таку систему можна розглядати як гомеостатичну з рухомою точкою динамічної рівноваги, що переміщується вбік розвитку системи, тобто більшої її організованості, структурованості (чи навпаки – убік занепаду). Соціальні системи гетеростатичні. Особистість є гетеростатичною системою в тому розумінні, що вона безперервно „живиться” інформацією із середовища до моменту досягнення наміченої мети, що відображає стан вищого рівня розвитку системи у порівнянні з вихідним. Людина як біосоціальна система складається з організму (зокрема – системи психіки) як гомеостатичної підсистеми і сфери свідомості як гетеростатичної підсистеми.

4) Кожна система входить в ієрархічну будову навколишнього світу, тобто є підсистемою системи більш високого рівня складності й одночасно сама складається з підсистем як систем нижчого рівня