· оскільки заклики про допомогу не мали певного адресата (вони були звернені до всіх), то жодна конкретна людина не відчувала своєї особистої відповідальності;

· колективна бездіяльність була викликана тим, що кожний із свідків вважав, що хтось інший напевне вже зробив рішучий крок і допоміг.

Відповідаючи на запитання, чому люди проявляють меншу готовність допомогти, коли присутні інші очевидці, Б. Латане і Дж. Дарлі [1, c. 381] запропонували „дерево” прийняття рішення очевидцем стосовно доцільності втручання в подію: п’ять сходинок на шляху до надання допомоги у критичній ситуації (див схему).

„Дерево” прийняття рішення стосовно втручання в подію
(за Б. Латане і Дж. Дарлі)

Автори вважають, що до того, як людина надасть допомогу в критичній ситуації, вона має пройти ці п’ять сходинок. Якщо очевидці не зможуть пройти якусь сходинку, то не допоможуть. Аналізуючи першу сходинку, варто звернути увагу на кілька обставин. Передусім, є ситуації, у яких всі присутні точно знають, що відбувся нещасний випадок. Однак за інших умов це не настільки відомо. Для прикладу, коли ви поспішаєте (запізнюєтеся на роботу), протискуючись крізь натовп, то можете й не помітити, що когось вдарили чи хтось знепритомнів. Отже, цілком закономірно, якщо люди не помітили критичної ситуації, то не стануть в неї втручатися і пропонувати допомогу.

Було проведено низку експериментів, які підтвердили цю тезу: якщо люди поспішають, вони менше уваги звертають на те, що відбувається навколо, і тому менше схильні надавати допомогу тим, хто її потребує. Але чи можна з цього робити висновок, що ті, хто поспішає, люди безсердечні? Звичайно, ні. Поспішаючи, відчуваючи на собі тягар часу, зайняті своїми думками, люди просто не мали можливості замислитися над подією, в яку потрібно було втрутитися.

Але навіть і тоді, коли люди помічають, що хтось знепритомнів, то не поспішають на допомогу. Все залежить від того, чи кваліфікуватимуть вони подію як критичну, як ситуацію, у якій потрібна допомога. Зафіксовано, що коли присутні інші очевидці, люди часто сприймають подію як незначну.

Щоб зрозуміти, чому так відбувається, потрібно розглянути явище інформаційного соціального впливу, сутність якого полягає в тому, що люди підкоряються думці інших людей, котрих розглядають як джерело інформації, необхідної для визначення, яка поведінка буде правильною. Тут проявляється конформізм, оскільки вважається, що інші точніше інтерпретують неоднозначну ситуацію. А спостереження за їх поведінкою допомагає всім зробити зрештою правильний вибір. Тобто, у розпорядженні людей є доволі потужне й корисне джерело інформації – поведінка інших. Щоб зрозуміти, що відбувається, зазвичай ми дивимося навкруг, спостерігаємо за реакцією інших. І якщо інші не надають великого значення тому, що сталося, і продовжують йти далі, то, скоріш за все, і ми вчинимо так само. Вважається, що використання інших людей в якості джерела інформації у випадках, коли важко визначити, що відбувається, є ефективною стратегією. Але такий спосіб дій може бути небезпечним, бо часто ніхто точно не знає, що відбувається. Встановлюється стан плюралістичного незнання, коли очевидці критичної ситуації вважають, що нічого страшного не трапилося, оскільки оточення не непокоїться.

Цей феномен був проілюстрований в експерименті Б. Латане і Дж. Дарлі [1, c. 383]. Людям, які погодилися взяти участь у дослідженні стосовно проблем урбаністичного життя і прийшли в аудиторію у визначений час, запропонували, поки вони чекають початку дослідження, заповнити анкету. І раптом несподіване: в кімнату через маленький вентиляційний отвір почав проникати білий дим. Постає питання: що робити? Насправді жодної загрози немає. Експериментатори навмисно пустили дим, аби побачити реакцію людей в критичній ситуації. Було зафіксовано, що більшість розпочинала якісь дії: хтось швидко залишав кімнату (протягом двох хвилин – 50 %, протягом шести хвилин – 75 % учасників), хтось шукав керівника експерименту і повідомляв, що в кімнаті можливо пожежа.

Гіпотетично можна було припустити, що чим більша група, тим більша вірогідність, що хтось повідомить про дим. Щоб відповісти на запитання, чи справді кількість забезпечує безпеку, дослідники ввели в експеримент ще одну стадію: змінили умови так, що в кімнаті одночасно перебували три особи. В результаті тільки у 12 % випадків хтось із групи повідомляв про дим протягом перших двох хвилин, у 38 % випадків – протягом шести хвилин. В інших групах очевидці ситуації продовжували сидіти, заповнюючи анкети навіть тоді, коли їм доводилося відганяти дим рукою.

Чому так поводилися учасники експерименту? Не було відомо, чи справді ситуація є критичною, чи справді дим означає небезпеку. За таких умов люди використовували одне одного як джерело інформації. Кожен із членів групи вважав, що інші орієнтуються в ситуації краще. Особливо це властиво для неоднозначних подій. Доведено, що чим неоднозначнішою є ситуація, тим більше люди схильні дивитися одне на одного, намагаючись визначити характер події. Результат: коли ситуація неоднозначна (із вентиляційного отвору йде дим), то люди, які спостерігають це у складі групи, перебувають у стані плюралістичного незнання. Вони переконували своєю поведінкою одне одного в тому, що нічого страшного не сталося.

Наступна сходинка – прийняття на себе відповідальності. Доведено (зокрема, експериментом Б. Латане і Дж. Дарлі з епілептичним приступом), що коли справа стосується особистої відповідальності, кількість очевидців знову ж є вирішальним чинником. У цьому експерименті передбачалося, що кілька осіб, які перебувають кожен на своєму