окремому відгородженому місці, беруть участь у груповій дискусії за допомогою внутрішнього телекомунікаційного зв’язку. Раптом з одним із студентів трапляється напад і він кличе на допомогу. Насправді піддослідний був лише один, а решту „учасників”, включаючи й того, хто імітував напад, „репрезентували” лише їх голоси, записані на плівку. Метою досліду було подивитися, чи буде намагатися піддослідний допомогти постраждалому. Коли учасник ситуації думав, що лише він знає про подію, вся відповідальність лягала на нього. В результаті за таких умов більшість людей допомагала відразу (85 %), а всі 100 % допомагали протягом двох з половиною хвилин. Тоді, коли учасники думали, що ще хтось (ще один студент) чує прохання допомогти, то допомагали менш активно – тільки 62 % запропонували допомогу протягом хвилини. За умов, коли учасники дослідження вважали, що окрім них прохання чують четверо інших студентів, кількість тих, хто допоміг, зменшилася до 31 % – протягом однієї хвилини, до 62 % – протягом шести хвилин.
Постало питання: що трапляється, коли є кілька свідків? У такій ситуації відбувається дифузія відповідальності – за умов збільшення кількості свідків події кожен з них з меншою готовністю бере на себе відповідальність за надання допомоги потерпілому.
Але навіть тоді, коли якась особа вирішила взяти на себе відповідальність, вона повинна знати, якої допомоги потребує потерпілий. Та й за умов, коли людина має достатню кваліфікацію у наданні допомоги, вона з певних причин може вирішити не втручатися в критичну ситуацію (небезпека для себе, побоювання того, чи законне те, що відбувається, тощо).
Знову постає питання: чи можна вважати свідків, які не втручаються в подію, бездушними? Безперечно, ні. Жителі великих міст рідко опиняються у громадських місцях наодинці. Цим можна пояснити, чому жителі міста менш чуйні, аніж жителі сільської місцевості.
Вважається, що повага до права інших людей на емоційне і соціальне усамітнення є законом великого міста. Напевне через те, що фізичне усамітнення тут практично неможливе або досягти його важко. Розмаїття населення великого міста теж породжує значно більшу терпимість до поведінки, одягу й етичних принципів у порівнянні з маленьким містом. Однак це розмаїття, у свою чергу, сприяє тому, що люди утримуються від надання допомоги, побоюючись налаштувати проти себе учасників події або перейти межі дозволеного. У місті потреба у наданні допомоги виникає так часто, що неучасть у критичній ситуації стає нормою – це об’єктивний факт, з яким варто рахуватися. Більше того, якби житель великого міста брав участь у кожній ситуації, котра потребує розв’язання, то він навряд чи міг би тримати в порядку власні справи і нерви. Стомлення від співчуття, сенсорні перевантаження через зіткнення з великою кількістю людей, які потребують допомоги, – все це стримує жителів мегаполісів надавати іншим допомогу. Численні дослідження західних вчених підтверджують, що чим більше місто, тим менше бажаючих прийти на допомогу потерпілим.
Однак не тільки в критичних ситуаціях, але і в повсякденному житті жителі великих міст менш готові надавати допомогу, аніж мешканці сіл. Методом порівняння вивчалися особливості реагування людей міст і сіл на звичайну соціальну ситуацію – підняти авторучку, поміняти банкноту тощо. І тут також виявилося, що бажаючих прийти на допомогу в селі більше, аніж у великому місті.
Показовим є експеримент, коли як критерій використовувалась готовність господарів пустити до себе в помешкання незнайому людину, аби вона могла подзвонити по телефону [5, c. 289 – 290]. Дослідження проводилось у великих містах і містечках. Дослідникові у містечку дозволяли у п’ять разів частіше увійти до оселі, аніж у великому місті. Низький рівень готовності жителів великого міста надати допомогу вчені пояснюють усвідомленням небезпечності життя у великому місті, більшою стурбованістю і підозрілістю, меншою дружелюбністю, психологічною уразливістю. Отже, важливим чинником небажання жителів великого міста вступати у контакт з незнайомими є загострене почуття фізичної та емоційної вразливості, незахищеності.
Дослідники звертають увагу на те, як жителі великих міст і маленьких містечок тлумачать і сприймають злочин. Для мешканця села злочин, скоєний в сусідньому селищі, не обов’язково стосується його. А злочинні дії, скоєні у великому місті, навіть на значній відстані від вашого дому, вербально пов’язані з містом, і тому ви, як мешканець великого міста, перебуваєте у більш незахищеному просторі.
У великих містах люди менше залежать від конкретних осіб. Їх залежність від інших обмежується вузькою специфікою ролей (вузьким колом діяльності, вузькоспеціалізованими функціональними рамками) іншої особи.
Якщо жителі великого міста штовхають одне одного у натовпі при виході з метро і часто при цьому не просять вибачення, якщо у метро чи автобусі чоловік не пропонує місце жінці, якщо люди не допомагають підняти речі, які впали у перехожого, чи є це порушенням традиційних правил ввічливості? Скоріше за все, у місцях великого скупчення населення формуються нові норми, правила поведінки. С. Мілграм вважає, що такі норми формуються тому, що всі розуміють: в умовах високої щільності, компактності населення людина не може постійно втручатися у справи всіх інших, позаяк їй доведеться нехтувати власними проблемами, і вона не зможе довести їх до кінця [5, c. 291]. Такі норми формуються у відповідь на перевантаження, які часто переживає людина у великому місті. Ці норми зберігаються і стають узагальненими способами реагування на оточуюче середовище, вони є складовою частиною культури великого міста, і навіть приїжджі з часом можуть адаптуватися до таких правил і звичаїв.
На перший погляд, безцеремонний стиль