Риси особистості, що сприяють адаптивному старінню: активність творчість, діяльність, впевненість, задоволеність. Людина, що веде продуктивне життя, не стає “дряхлою”, навпаки, розумові та емоційні якості розвинуті нею в процесі життя, зберігаються, хоча фізична сила слабне. У старих, котрі є стримані, добрі, старість проходить більш терпиміше, ніж у тих, хто має негативний характер. У цьому контексті можна розглядати і такі спостереження, коли люди, які прожили багате життя, нехай сповнене не тільки радості, але й горя, проявляють у старості більше позитивних рис, ніж невдахи, котрі в старості стають самолюбами й похмурими.

Не адаптивним (неблагоприємним) виявляється процес старіння у тих людей, які не змогли розвинути в собі якості самостійності та ініціативи. В ситуації відставки вони почувають себе втраченими, безпомічними і швидко засвоюють негативні соціальні стереотипи старості. Всі сучасні розробки підтверджують те, що було сказано за 2 тис. Років до цього М. Ціцероном: “Для тих, у яких немає нічого, що дозволяло б їм жити гарно і щасливо, важким є будь-який вік”.

Отже, успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленою до вступу у нову фазу свого життя, до специфічних для старості важких ситуацій, прийняття свого нового місця в суспільстві та зміни соціального статусу.

3. Індивідуальні типи старіння. Ставлення до смерті.

Через неправильні установки та передумови, які заважають ввійти (вписатися) у старість, існує різноманіття індивідуальних типів старіння. Американські психологи виділяютьтакі типи старіння:

регресія – повернення до минулих форм поведінки, яке проявляється у формі “дитячого” вимагання допомоги у повсякденному житті, незалежно від стану здоров’я. Змирившись із своєю участю, вони шукають підтримки, уваги, опіки в оточуючих;

втеча, або зміна місця проживання, як форма звільнення у важкій ситуації;

добровільна ізоляція від оточуючих, пасивність та мінімальна участь у суспільному житті;

прагнення викликати інтерес до себе в оточуючих;

спроба включитися в життя суспільства, не зважаючи на вік і стан здоров’я, прагнення приховати специфічні недомагання.

В індивідуальних випадках поведінка визначається протестом проти процесів старіння, страхом перед смертю, відчайдушними спробами зберегти минаючу зрілість, що виражається в манері одягатися, сексуальній поведінці, проведенні вільного часу.

Отже, щоб зробити старість приємною, треба виробити цілісний погляд на життя, а також зверненість усередину себе, самоспоглядання і як стверджував К. Юнг, це є “обов’язком та необхідністю”. Результатом цієї психологічної перебудови є поява нової життєвої позиції, раціонального погляду на своє існування і стійкість психологічної і моральної рівноваги.

Ставлення до смерті – одна з найбільших проблем, з якою людина зустрічається у своєму житті. Смерть жахала людей. У Стародавньому Римі слово “смерть” здавалося зловіщим. Римляни надавали перевагу вислову “він перестав жити”, німці казали “відійшов”, а англійці – “він приєднався до більшості”.

Характерною особливістю психологічно стану в старості є постійне підсвідоме передчуття близької кончини. У старості смерть втрачає свої невизначені рис і стає близьким і глибоко особистим явищем.

Науковцями встановлено, що інтерес до смерті підсилюється у пізньому віці – після 70 років. В основному літні люди не уникають розмов про смерть. Страх смерті, сама смерть ніби втрачають своє значення у глибокій старості. На думку російського вченого І. Мечникова правомірно говорити про інстинкт природної смерті після нормального і тривалого життя. Більшість дослідників відмічає, що в старих людей немає страху перед смертю, але є страх перед фізичним недомаганням і втратою розумових здібностей.

Отже, страх смерті не є типовою віковою ознакою. Саме через відсутність страху перед смертю властиве почуття бажаності, приємності смерті. У цьому плані дуже цікаві висловлення В.В.Вересаєва. лікаря-атеїста: “Смерті я ніколи не боявся, страху смерті я ніколи не міг зрозуміти. Але недавно відчув: чекаю на неї, як на велику, яскраво-сліпучу подію. Зовсім як не можливість позбавлення від життєвого тягару – життя я люблю. Просто сама собою смерть сяє в похмурій далині майбутнього яскравою точкою. Смертельні муки… Чи такі вони вже страшні? А можливо, при раптовій смерті ми втрачаємо таке блаженство, перед яким “ничтожни усі смертельні муки”.

Найновішим “набуттям” ХХ ст. є проблема евтаназії. Евтаназія – це право людини вибрати смерть, відмовившись від довготривалого лікування, яке не приносить полегшення, це “право на достойну смерть”.

Витоки евтаназії лежать у глибокій давності і ховаються в існуючих здавна традиціях деяких людських племен, у яких вважалося природнім позбавлення від немічних та старих. В.І. Вересаєв, спостерігаючи за старими людьми, які знаходяться в стані повного фізичного і психічного маразму, вирішує для себе цю проблему так: “Я хочу кричати, волати: дайте мені право вільно розпоряджатися собою! Прийміть мій заповіт, виконайте його. Якщо я виявлюся непридатним для життя, якщо почне розкладатися моє духовне єство, – ви, друзі, ви, хто любить мене, – доведіть ділом, що ви мені друзі і мене любите. Зробіть так, щоб мені було достойно піти з життя, якщо я сам буду залишений можливості зробити це”.

У Франції та США в останні десятиріччя поширилась особлива теорія так званого біологічного заповіту, зміст якого зводиться приблизно до наступного:

“Прошу використати всі можливі засоби, щоб полегшити страждання, навіть у тому випадку, якщо застосування сильнодіючих препаратів може скоротити життя, в якості