Соціалізація особливо вагома і необхідна там, де мають місце культурні відмінності: між поколіннями, націями, класами, групами. Вона включає в себе деструктивний і конструктивний аспекти, тобто має місце руйнування попереднього етапу і побудова на цій основі нового. Щодо підростаючих поколінь, то є доцільним суттєво обмежити їх природні імпульси і чинники поведінки. Тут культура є перетворенням натури. Стосовно вже соціалізованих груп, нова культурна соціалізація сприймається швидше як духовна колонізація. Вона передбачає знищення або суттєву трансформацію вже набутої культурної ідентичності. Так відбувається культурна колонізація завойованих народів, ресоціалізація в школі дітей робітників і бідного люду, мігрантів із села в місто чи при переході з однієї геополітичної структури в іншу. В таких умовах особа персоніфікує взаємний вплив двох відмінних, а інколи й антагоністичних, культур. Нечіткість і суперечливість її культурної ідентичності веде до внутрішньої напруги, непевності у своїх діях, тривоги та інших тяжких переживань. Така міжкультурна особливість у соціології називається маргіналом. Зневажливе ставлення до соціалізуючої функції культури призводить до руйнування, а то й загибелі культури. Духовна колонізація завжди супроводжується денаціоналізацією, декласифікацією чи дестратифікацією.

У сучасному, розвиненому суспільстві значні маси людей охоплюються соціальною мобільністю. Вони змушені періодично змінювати свій культурний профіль. Отже, вважається, що маргінальна особа є досить поширеним явищем, особливо щодо “середнього” класу, де ці процеси найбільш інтенсивні.

Соціалізуюча функція зорієнтована на передачу і засвоєння культури. Цьому сприяє комунікативна функція. Кожна культура створює особливу систему знаків і значень, засобами якої розкривається її зміст. Найбільш простою та ефективною є природна мова. Отож, остання – особливо вагома ознака культури і нації як суб’єкта культури. Окрім природної формуються і штучні мови: конвенційні жести, образи, символи, вираз обличчя, поза, ритуал, поведінка, дозволені і заборонені дії тощо. Кожен елемент культури утворює свою особливу мову. Література і мистецтво – мову словесних образів, інші види мистецтва – сполучення звуків, фарб, ліній, рухів і т. д. Наука розвиває понятійний апарат і мову математичних символів. Політика тяжіє до особливої риторики, специфічного словесного дискурсу. Свою власну мову має народна і елітарна культури, страти, професійні групи, етнічні спільноти, регіони (жаргон), вікові групи (особливо молодь). Групи особливого призначення розробляють секретні коди, щоб втаємничити зміст їх спілкування. У цьому відношенні всю культуру образно можна уявити як сукупність знакових систем або мов. Навіть матеріальна культура є певною системою знаків і значень. Знаряддя праці, наприклад, є культурним феноменом тому, що в ньому означений певний трудовий досвід та інструкція щодо його функціонування. У ручних знаряддях праці зміст повідомлення порівняно простий. У сучасній промисловій технології він не є самоочевидним. Завдання професійної підготовки в тому і полягає, щоб донести цей зміст до виконавців. У культурній комунікації важлива не лише мова, але й спосіб мовлення, засіб її передачі. За цією ознакою, про що вже йшлося, розрізняють різні типи культур: усна, письмова, аудіовізуальна.

Як засіб соціалізації, культура контролює, регулює, впорядковує поведінку суб’єктів соціальної взаємодії. Це владна функція культури. У цьому контексті культура є системою контрольних засобів – планів, рецептів, правил, інструкцій тощо для регулювання поведінки. У чистому вигляді владна функція культури помітна в системі соціалізації. Ставши суб’єктивним станом індивіда, його переконанням чи мотивом, культура виховує відповідну поведінку. Людина засвоює наявні норми, персоніфікує їх. Проте соціалізуючі можливості культури обмежені, особливо коли суперечливі культури співіснують в одному й тому ж соціальному середовищі. Для підвищення ефективності владного контролю культура взаємодіє з іншими соціальними інститутами: державою, церквою, школою, сім’єю. Відбувається взаємне посилення і делегування повноважень. Держава, наприклад, свою волю подає як втілення національної культури. Культура специфічно оформляє суто державні чи релігійні акції (скажімо, народні свята і звичаї з часом трансформувалися в релігійні або державні і навпаки). Слід зауважити, що такого роду альянс частково підсилює культурний вплив, частково зменшує його. Це залежить від ставлення населення до наявних інституцій, особливо владних. Негативне відношення до певних інституцій може зачепити і культуру.

Без регулятивної і контрольної функцій культури існування суспільства неможливе. Якби поведінка людини не контролювалася б організованою системою символів, то замість соціальної організації був би соціальний хаос. Чи можна на цій підставі назвати культуру виключно репресивною структурою, як це робить З. Фрейд? На наш погляд, розуміння культури виключно як системи заборони і придушення вроджених імпульсів схематичне. Культуру швидше можна розглядати як свого роду компроміс між власне природою і власне суспільством. Вона визначає рамки можливого і припустимого. У цих межах природний енергетизм людської тілесності набуває соціально сприйнятливої форми, що зовсім не означає повне його заперечення; він втрачає саме свій руйнівний аспект. З метою виживання суспільства культура накладає обмеження на агресивні інстинкти чи інші деструктивні схильності людини, хоч джерела останніх ще не зовсім точно встановлені.

Селективна функція культури спрямована на відбір певно визначених форм поведінки і досвіду для наступного їх розповсюдження. Кожна культура обирає основну цінність, навколо якої концентрується ціннісне ядро. У різних культурах таку роль відіграють гроші, технологія, особиста честь і гідність, фізична