4. Ідеологія

Важливим чинником, передумовою соціального розвитку є ідеологія як система теоретичного знання, що стверджує певні цінності і факти. Функції ідеології, за Н. Смелзером, полягають, по-перше, в тому, щоб послабляти соціальну напругу, яка виникає у випадках, коли люди усвідомлюють розбіжності між цінностями і реальними умовами своєї життєдіяльності. Інакше кажучи, ідеологія покликана затіняти суперечність між ідеєю про рівні можливості кожного громадянина і реальністю, коли одні соціальні групи й індивіди знаходяться в гіршому становищі, ніж інші. По-друге, оскільки ідеології виражають і захищають інтереси певних соціальних груп, то повинні в силу свого статусу виправдовувати існуючий стан речей (консервативні типи ідеології), або ж, навпаки, вести боротьбу за його скасування (радикальні типи ідеології). По-третє, ідеології можуть надавати смисл і законність діям людей, їх вимогам.

Французький соціолог А. Мендра визначає ідеологію як систему доцільних, науково обґрунтованих положень, що покликані давати зв’язне (coherente) пояснення соціальної дійсності.

Р. Гароді, навпаки, вважає, що ідеології, включаючи і світові, – лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, націоналізм та ін. – не спроможні дати задовільні відповіді на поставлені постіндустріальною цивілізацією питання в силу утвореного розриву між дійсністю, що далеко пішла вперед, і застарілими теоретичними конструкціями.

Дійсно, панівні ідеології не можуть не позначатися на життєдіяльності соціуму, його менталітеті. Однак характер, соціальні наслідки, а значить і “ціна” тих чи інших ідеологічно заданих соціальних орієнтацій різна, а часом і прямо протилежна. Висловлений Р. Гароді докір на адресу світових ідеологій, певна річ, справедливий по відношенню до кожної з них, хоча й різною мірою вже тому, що ідеології в силу їх призначення, місця, ролі, функцій не можуть претендувати на статус науки. У протилежному випадку вони перестануть бути ідеологіями. Саме тому зазначений Р. Гароді розрив неминучий, можна сказати атрибутивний, але ступінь його вияву, його “ціна” в різних типах ідеології є різною. Найзловіснішого характеру зазначений розрив набуває за умов панування тоталітарних форм ідеології, зокрема комуністичної, яка утвердила у свій час репресивний політичний режим і утримувала його упродовж більше ніж 70 років. Сам факт розпаду СРСР, світової системи соціалізму, утворення на її уламках нових суверенних держав лише підтверджує ту істину, що “можна жити з поганою економікою (адже вона щонайменше надає шанси для її оздоровлення і розвитку), але не можна – з поганою ідеологією”. Особливо з ідеологією, з її надмірними претензіями, правом на “теорію з великої літери”, що не знає помилок і виключень, ґрунтується на непохитній аксіомі: “якщо дійсність не узгоджується з теорією, то тим гірше для самої дійсності”. Будь-яка теорія, відзначав М. Фуко, може “звільнити” лише нав’язавши себе, втиснувши соціум у прокрустове ложе ефемерних конструкцій, паралізувавши його волю, вбивши його менталітет, будь-яку спроможність до самостійної творчої дії засобами тотального примусу, насилля, погроз, заборони, однодумства, чванливої парадності та всезагальної підозрілості. Можна, мабуть, погодитися з висновком О. Сугоняка, котрий він робить у своїй нещодавно надрукованій праці “Україна: повернення до себе”, що сьогоднішня Україна – це постгеноцидна, покалічена держава, яка пережила страшну трагедію – лоботомію: вбивство розуму нації.

Але ідеологія від ідеології відрізняється. Ідеології, як і люди, мають свою долю – вони народжуються, живуть і помирають. Одні – у поважному віці і з почуттям виконаної справи, передаючи естафету життя наступникам, інші – в дитинстві, тільки народившись, треті ж устигають міцно встати на ноги, утвердитися, але якою ціною? Інколи ціною власного життя, бо вся їхня енергія йде на реанімацію самої себе при постійному звуженні фактичної соціальної бази, джерел підживлення, геополітичного простору.

Аналіз діалектики загальнолюдського, національного та класового свідчить, що в осягненні сутності ідеології важлива роль належить не тільки класовим, груповим інтересам, а й національним. З’ясування етнічного “Ми” набуває особливої значимості в умовах нестійких суспільних станів, кризових ситуацій, загрози дестабілізації, перехідних періодів, пов’язаних з модернізацією суспільного організму. Дієвим засобом об’єднання, інтеграції етносів як суб’єктів державної етнополітики, класів, еліт, політичних партій і рухів, конфесій, громадян країни може виступити національна ідея як напрямна ідеологія (вислів О. Субтельного). Тобто ідея постає як система теоретичних положень із визначенням цілей та завдань загальнонаціонального розвитку, цінностей та ідеалів саморуху, традицій, звичаїв та обрядів, національної гідності, напрямів технологічного прориву до постіндустріального суспільства, шляхів входження до світового співтовариства народів і країн, захисту життєвих інтересів усіх етносів – великих і малих, що складають народ України. Необхідність національної ідеї як інтегративної, об’єднуючої пов’язана з тією обставиною, що Україна як суверенна держава народилася без національно-визвольної боротьби. “А це означає, – пише О. Субтельний, – що “героїчний період” – час спільних зусиль, боротьби і жертв (дійсних та уявних), який зазвичай охоплює довгий період в історії національних держав, – в українському випадку відсутній. Внаслідок цього Україні буде важко витворити той здатний надихати “міф творення”, який є стандартною рисою нових державних формувань. Брак “героїчного періоду” також означає відсутність героїв та страдників, наявність яких неминуче пов’язана з виникненням нових національних держав.