Наявність ще однієї прогалини в ідеологічному житті молодої української держави також свідчить на користь розробки, концептуального обґрунтування національної ідеї, а саме: “відсутність чітко окреслених ворогів. Справді, відносини з Росією досить напружені. І в історичному аспекті саме Росія найчастіше згадується як перший ворог української державності. Однак унаслідок цілої низки причин український уряд, засоби масової інформації та освітня система уникають визначення Росії як вічного ворога. Адже такі твердження зумовили б відчуження 11 мільйонів росіян в Україні. Вони також неприйнятні для українців зі Сходу, серед яких особливо багато міжетнічних шлюбів із росіянами і в яких історія зв’язків із Росією нараховує сотні років. Окрім того, в історії українсько-російських стосунків не було конфліктів на етнічній основі. І, нарешті, це просто не раціонально дратувати великого північного сусіда, який контролює постачання енергоносіїв в Україну. Так що єдиного свого потенційного ворога Україна не може ідентифікувати як такого. Віддзеркаленням цієї надзвичайної дилеми є труднощі, що їх мають український парламент та воєнні стратеги, які намагаються обговорювати проблеми безпеки, не згадуючи при цьому Росію.

Це не означає, що Україні слід оплакувати факт відсутності в неї очевидних ворогів. Якби їх справді не було, Україна мала б спокій. Одначе реальність така, що більшість національних держав мають реальних або уявних ворогів, сама можливість конфронтації з якими сприяє розвиткові почуття солідарності та спільної мети у співвітчизників. Проте Україні доводиться обходитися без такого негативного типу підсилення її державності.

Уявляється, що в процесі здійснення об’єднуючих процесів у міжпартійному середовищі, формуванні ідеології політичного центру підходити до вивчення інтересів суб’єктів суспільно-історичної діяльності (етносів, класів, партій, рухів, груп, індивідів) варто з позиції виявлення в них загального та особливого (одиничного). Інтегративна ідеологія конструюється свідомо та цілеспрямовано як результат вияву та осягнення, обґрунтування того загального, що характеризує націю і державу, народ і країну, включення цього раціонального, осягнутого, загального в ієрархічно побудовану систему ідеалів, цінностей, концептуальних конструкцій, програмових положень тощо. З іншого боку, процес ідеологічного виробництва на рівні творення інтегративної ідеології потребує відсікання будь-якого приватного інтересу, можливих претензій, амбіцій тощо на монопольне право представляти етнос, націю, народ, говорити від їх імені, зрікати істини тощо.

Ідеологія може бути розглянута як теоретико-методологічна основа політичної та національної, інтегративної (напрямної) ідеології. Їх співвідношення – це співвідношення теорії і практики, свідомості та дії щонайменше за трьома ознаками: а) ідеологія озброює суб’єктів діяльності розумінням мети та засобів її досягнення, знанням про світ, суспільство, цінності та ідеали, дає директиви для дій; б) об’єднує своїх прихильників у межах формальних політичних структур; в) будучи раціональним утворенням, ідеологія містить також емоційні установки як певну сукупність символів, що мають спонукальне, стимулююче та мобілізуюче значення і виступають засобом інтенсифікації дій політиків, політичних партій та рухів, електорату.

Політична ж ідеологія є адаптованим до завдань політичної боротьби варіантом ідеології, що сповідується, розрахованим на послідовне завоювання довіри виборців, нейтралізацію опозиції з метою досягнення перемоги над своїми основними суперниками. “Ціна” ж перемоги може бути різною залежно від характеру, типу ідеології, правлячого політичного режиму, ситуації в країні та особливо від засобів, що використовуються для досягнення проголошених цілей, ідеалів, ступеня відповідності тактичних заходів, запропонованих стратегічних варіантів розвитку природно-історичного поступу суспільства, його самоорганізаційній здатності, ресурсам і можливостям.

Інтегративна ідеологія може розглядатися як різновид політичної ідеології, яка також зорієнтована на досягнення перемоги (утримання влади), однак збалансованої, урівноваженої в її тактичній і стратегічній лініях політичної поведінки. Остання досягається, зокрема, завдячуючи вмінню, науці, мистецтву знаходити та виражати рівнодіючу інтересів суб’єктів політичної дії, традицій, обрядів, цінностей етносів з метою об’єднання, інтеграції співгромадян у цілісну суверенну країну, забезпечення її оптимального, повнокровного функціонування і розвитку.

Інтегративна ідеологія подібна до утопії. Більше того, вона, як і будь-яка інша варта уваги. Нова ідея, за К. Маннгеймом, має першопочатково утверджуватися як різновид утопічної свідомості. Утопія присутня у кожному соціальному устрої, характерна для кожної історичної доби, у тому числі і для перехідних суспільних станів, модернізаційного розвитку. Її функція полягає, насамперед, у мобілізації громадської думки, включенні соціально перспективних ідей до теле-, радіо-, комп’ютерних мереж, формуванні такого образу України, який би ідентифікувався з самореалізацією особистості, успіхом, добробутом, здоров’ям людини, можливістю реалізувати свої сили, знання, здібності.

Ідеологія політичного центру спрямована на просування національного інтересу шляхом збирання сил з усього вітчизняного політичного поля. Вектором свого розвитку вона спрямована на подолання системної кризи, побудову правової держави та формування громадянського суспільства, гідного облаштування життя народу. Інтегративна ідеологія має створити критичну масу ринкового реформування українського суспільства, підвести масову соціальну базу під курс реформ, його фактичне забезпечення. Зусилля політичних сил мають спрямовуватися на формування такої моделі громадянського суспільства в Україні, в межах якої не тільки забезпечується розширення сфери приватновласницької ініціативи та уможливлюється розмежування приватної та публічної сфер, а й створюються належні умови досягнення згоди, прийняття компромісних рішень із принципових питань розвитку українського суспільства. Це означає, зокрема, що соціальна політика в кінцевому підсумку має орієнтуватися на такий стиль, який передбачає прагнення до консенсусу між урядом, роботодавцями та найманими працівниками. Йдеться, власне, про перехід до розгляду соціального партнерства як базової ідеї конструювання громадянського суспільства, яка ставить за мету узгодження інтересів основних політико-економічних “гравців” – підприємців, профспілок та уряду. Соціально-партнерська модель громадянського суспільства ґрунтується, як відомо,