Імперативи модернізаційного розвитку, національні інтереси, європейський вибір України актуалізують ідеї “українського європеїзму” М. Драгоманова та Б. Кістяківського, зусиллями яких обґрунтований у межах національної традиції соціал-ліберальний вектор розвитку. Особлива привабливість зазначеної соціал-ліберальної моделі розвитку для України полягає в тому, що в ній важливе значення надається ефективності та продуктивності людської діяльності, єднанню зусиль заради подолання проблем перехідного періоду. Відповідним чином трансформована і модернізована, вона могла б стати тією парадигмою й аксіологією, своєрідною програмою дій, котра забезпечила б рух у напрямку консолідації українського суспільства.
Ідеологічна доктрина соціал-лібералізму базується на трьох випробуваних історією та часом ідейно-теоретичних платформах (своєрідних “трьох китах”) – соціал-демократії, лібералізмові та націоналізмові відповідно до традицій, цінностей та менталітету народу України.

Опорними принципами внутрішньополітичної діяльності модель декларує: а) формування особистості як самодостатнього індивіда, цивілізованого способу життя, призупинення, а в перспективі і подолання “тенденції зростаючих домагань” громадян; б) орієнтацію громадянина на власні сили, здібності і можливості як засоби подолання трансформаційної кризи, досягнення соціально комфортних умов життя, добробуту і процвітання; в) забезпечення оптимального співвідношення соціально орієнтованого ринкового реформування суспільства з програмами державного регулювання, визначення своєрідної “міри” втручання держави в економіку країни, системно-регулюючої та цілеспрямовуючої функцій держави; г) гармонізацію інтересів центру і регіонів шляхом розвитку самоврядування як форми народовладдя; д) реалізацію принципів соціального партнерства, правового захисту, злагоди та солідарності як чинників соціально спрямованого реформування суспільства; е) приборкання “холодних” цінностей ринку (свободи і відповідальності, власності, праці та безпеки) теплом людського взаєморозуміння, співпраці й успіху.
При цьому порядок і спокій розглядаються як атрибутивні умови здійснення реформ, своєрідні соціальні гарантії плавності, безперервності культурно-історичного розвитку суспільства.

У сфері зовнішньополітичної діяльності соціал-ліберальну модель характеризують такі принципи: а) забезпечення незалежності української держави, її економічної та політичної безпеки шляхом реалізації національних інтересів; б) відкритості до світу, співпраці та діалогу, підтримки різних суб’єктів світового цивілізаційного процесу, несилового вирішення конфліктів виходячи з пріоритету загальнолюдського над національним, класовим, корпоративним, груповим; в) врахування загальнопланетарної тенденції до утворення глобальних міжконтинентальних, міжнародних, міждержавних союзів, блоків та формувань; г) розуміння неподільності, спільності долей народів і держав у ядерну добу, унікальності людської цивілізації, неперевершеності людини як вищого творіння Космосу; д) визначення пріоритетів, стратегічних партнерів на Заході, Сході і Півдні; е) інтеграція України як рівноправного партнера в європейське та світове співтовариство.

Зазначені теоретико-методологічні підвалини, загальні контури та складові компоненти моделі як системного утворення дозволяють стверджувати, що сутність ліберально-демократичної ідеології полягає в мобілізації та накопиченні ресурсів, проведенні ефективних, соціально спрямованих ринкових реформ з перспективою формування дворівневого суспільства: в економічній сфері працюють ліберальні механізми, у соціальній галузі – захист, розподіл, винагорода та оплата праці здійснюються відповідно до національних особливостей соціал-демократичної ідеї.

Змальовуючи загальні контури соціал-ліберальної моделі, варто зазначити, що остаточну відповідь про її бажаність, відповідність реаліям сьогодення може дати її “ціна”, основними вимірами якої є подолання системної кризи та гідний рівень життя народу. Не менш актуального звучання набуває і політичний бік цього питання, а саме формування коаліції центристських політичних сил. Ще привабливіше виглядає перспектива формування потужної політичної партії центристського спрямування з адекватною соціальною базою, середнім класом як основою майбутнього стану країни, гаранта її стабільності та передбачуваності. Соціальною основою становлення ідеології центризму є заможні, владні і престижні верстви населення, а також найбільш кваліфіковані, компетентні та динамічні соціальні групи. Покладання на власні сили, ініціативу та відповідальність органічно поєднуються з особистою автономією, “природними” правами і “контрактними” стосунками, що може розглядатися як потенційний ресурс розвитку і своєрідний кредит довіри.

Політична ідеологія відносно самостійна по відношенню до ідеології або її окремо взятого історичного типу, на базі якого вона виростає. Автономність, суверенність політичної ідеології полягає в тому, що вона за своїм змістом більше прагматична, менше догматична, схильна швидше дотримуватися вимог політичної кон’юнктури, ніж залишатися вірною букві або духу ідеології, що її породила. Останню вона не ідеалізує, навпаки, її дотримується настільки, наскільки вона сприяє вирішенню завдань політичної боротьби. Політик завжди прагматик, його завдання – перемагати на виборах, а не відстоювати “чистоту” ідеології, ортодоксальність її принципів та положень. Саме тому політик завжди легко відійде від “фанатизму” ідеології, підкоривши її вимоги кон’юнктурі політичної боротьби, цілям досягнення перемоги. В силу цієї обставини політична ідеологія має нібито подвійний статус. З одного боку, вона ідеологічна, поділяє переваги і недоліки т. зв. родових ідеологій (тобто тих, які її породжують, викликають до життя), включаючи їх “фанатизм”, догматичність, ортодоксальність. З іншого боку, політична ідеологія, так само як і її поборники та прибічники, може відступити від ортодоксальних положень базової ідеології, пристосувати їх до особливостей тієї чи іншої соціально-політичної ситуації, а то й взагалі принести їх в жертву. Політична ідеологія прагне піднятися над ситуацією моменту, з’ясувати горизонти розвитку, оволодіти соціальною істиною і в цьому сенсі претендує на статус своєрідної науки, допускаючи водночас як “корелят” істини інтереси професійних груп, соціальних та