В умовах соціальної кризи відбувається активна рестратифікація соціогрупової структури суспільства – зайняття групами нових соціальних позицій та їх обживання, пристосування колективної поведінки до нових умов існування. Більшість соціальних груп при цьому втрачають колишні позиції, їх соціальна ситуація різко погіршується. Але якщо падіння є тривалим, нова соціальна ситуація залишається невизначеною. Групи, а особливо їх мобільний авангард, з цього приводу перманентно рефлексують, прагнучи усвідомити причини, виявити винуватців, визначити колективну перспективу. Тематика, концептуальні підходи, оцінки, спонукальні гасла при цьому постійно змінюються, частково виражаючи об’єктивний стан речей, частково – внутрішню невизначеність і розгубленість. У таких умовах можлива лише деяка псевдоідеологія, найчастіше – демагогія.

З іншого боку, групи, соціальна ситуація яких поліпшується, теж не можуть стати суб’єктами чи продуцентами повноцінної ідеології. Верхня межа їхньої висхідної соціальної мобільності теж ще не визначилась, бо час падіння одних і підйому інших приблизно однаковий. Приблизно однаковою є також глибина просування вгору і вниз, тобто чим нижче падають одні, тим вище мають піднятися інші.

Але групи висхідної соціальної мобільності, особливо у кризовій ситуації, як правило, нечисленні, бо соціальна піраміда звужується до верху: місця вгорі завжди менше, аніж внизу. Отже, їх ідеологічна продукція не може мати значного поширення як внаслідок їхньої нечисленності, так і невизначеності ситуації їхніх гомологічних груп (груп схожої ситуації). Всі свої ресурси висхідна група витрачає на просування вгору, тому для активної ідеологічної діяльності не залишається ні часу, ні енергії, ні належної позитивної мотивації. Нарешті, у більшості випадків група, що просувається знизу вгору, не має належної культурно-освітньої підготовки, аби стати продуцентом привабливого ідеологічного продукту. А їхня нова соціальна ситуація не є настільки легітимною у правовому і моральному відношеннях, аби їхня ідеологія була широко підтриманою.

Невизначеність соціогрупової структури, відсутність стійкого та однозначного розшарування не сприяє появі у просторі найбільш значної в ідеологічному відношенні фігури – політичних партій. Адже саме для них ідеологія є основним ресурсом соціального діяння і політичного виживання. Партії не виникають або (що буває частіше) не закріплюються і не виживають через відсутність адекватної соціальної бази. У зв’язку з цим замість нормальних партій взаємодіють невеликі, мало організовані ініціативні групи. Деяка псевдоідеологія їм потрібна, аби ідентифікуватись, консолідуватись та організуватись. Теоретичний рівень висунутих при цьому концепцій не має принципового значення. А не маючи належної підтримки, вони залишаються суто академічним продуктом, бо теорія не функціонує у вигляді технології соціального діяння.

Ініціативні групи демонструють при цьому значну ідеологічну активність. Ідеологія потрібна їм як для внутрішнього вжитку, так і для зовнішнього споживання, аби “намацати” свою соціальну базу, виразити її інтерес в обмін на колективну підтримку і схвалення. Але досить часто при цьому доводиться шукати чорного кота у темній кімнаті. До того ж, кота, в більшості випадків, взагалі тут нема, а ті, хто шукають, точно не знають, що саме їм потрібно. Тому вони про всяк випадок посилають в усі кінці первинні, ще сирі, ідеологічні сигнали – з надією знайти адекватний відгук.

Соціальна криза означає також суттєву деформацію інституційного порядку суспільства. Інколи при цьому виникають нові інституції (наприклад, у сучасному українському суспільстві виникає сукупність політичних партій, що борються за новий перерозподіл влади). Вони шукають своє місце в загальній інституційній структурі, і цей пошук супроводжується значною словесно-символічною активністю.

Змінюється і становище традиційних інституцій. Деякі з них зміщуються від центру до периферії (в сучасному українському суспільстві це школа, наука, культура взагалі). Інші зміщуються від периферії до центру (наприклад, церква). При цьому відбувається активний перерозподіл функцій, влади, впливу та авторитету. Комунікативна активність помітно зростає. Але це не стільки ідеологія, скільки інституційна риторика, бо вона виражає не інтерес соціальних груп, а інтерес інституційних органів та їх чиновницьких апаратів. Держава як найбільш могутній соціальний інститут опиняється в центрі цих комунікативних процесів. Звідси псевдоідеологічна активність державних службовців усіх рівнів – прямо-таки ревне освідчення в ура-патріотизмі.

Відсутність чіткої класової стратифікації зовсім не означає зникнення класових функцій. Тільки тепер боротьбу за розподіл багатства, влади і престижу беруть на себе інші великі соціальні групи: етноси, конфесії, професійні або територіальні групи. Взявши на себе не властиву їм класову функцію, вони реалізують її не зовсім адекватним чином, модифікуючи стосовно до своєї особливої природи. В дійсності ж ні етнос, ні конфесія, ні професійна група не є класом, а їх основний культурний продукт (культура, віра, корпоративна психологія) не є ідеологічним продуктом. Значить, щось таке, що саме по собі не є ідеологією, така група, вступивши у псевдокласові стосунки, має перетворити у власне ідеологію. Є дві основні перешкоди, котрі чинять опір подібній трансформації: відсутність у більшості випадків чітко визначеного опонента і внутрішня природа того культурного продукту, який має трансформуватись в ідеологію.

Сказане означає, передусім, що в одному і тому ж політичному просторі рідко можуть існувати два рівномогутні етноси, дві рівномогутні конфесії чи якісь інші великі соціальні групи (рівномогутність тут має принципове значення, бо тільки такі структури можуть стати носіями