Може відбутися штучна гальванізація: замість реального супротивника їй буде підсунено уявного і недійсного, несправжнього опонента. Цього інколи буває досить, аби спонукати групу до дій, сприяти її мобілізації. Але колективна активність буде при цьому беззмістовною, порожньою. Не маючи дійсного опонента, група не розв’язує справжнього конфлікту, котрим визначається її ситуація. Вона вступить у боротьбу з групою, котра насправді є противником зовсім іншої групи і котра скористається плодами такої боротьби.

Другою перешкодою є природа основного культурного продукту, який виробляють ці групи: він за суттю не є ідеологією, тому перетворення його в ідеологію є одночасно і фальсифікацією цього продукту, і фальсифікацією самої ідеології. Ні етнічна культура, ні релігійна віра, ні корпоративна психологія професійної групи не є теоріями.

Це не означає, що вони чимось гірші за теорію, вони просто інші, тобто не є логічно впорядкованою сукупністю науково інтерпретованих понять. Спроби перетворити їх в ідеологію роблять культуру непривабливою і агресивною, релігійну утопію вульгарною і буденною, корпоративну психологію абстрактною і чужою, сторонньою справжнім професійним інтересам групи. Культура при цьому перестає ідентифікувати, буде лише збуджувати і спонукати, а релігійна віра втрачає здатність втішати і. примиряти, тобто перестає виконувати свою компенсаційну функцію Корпоративна ж психологія, ставши псевдоідеологією, ставить одну професійну групу в опозицію до інших професійних груп, чинячи опір їх подальшій класовій консолідації. За таких умов ці групи схиляються до того, аби розв’язати свої інтереси за рахунок інших спільнот. Подання, розгортання і розв’язання конфліктів починає тяжіти до насильницьких форм, а політична боротьба загрожує перерости у громадянську війну.

Хоч би якими досконалими були наукові теорії, їх суспільне функціонування у вигляді політичної ідеології залежить від інших обставин: готовності великих соціальних груп самовизначитись та самоорганізуватись і здатності політичних партій повести їх за собою в боротьбі за владу і реально впливати на суспільні процеси.

Політичні партії виступають при цьому посередниками між теоретично можливими цілями (відчутною і передбачуваною історичною перспективою) і практично існуючими колективними потребами. Без цих передумов наукові теорії існують у вигляді суто академічних конструкцій, безпосередньо не пов'язаних з реальним життєвим процесом. Щоправда, їх ще може затребувати держава чи інший соціальний інститут, спробувавши перетворити в інституційні програми дій. Але то вже інший спосіб існування наукових теорій, котрий потребує спеціального аналізу.

Здатність соціальних груп до консолідації та самоорганізації, як і політичних партій – до керівництва, у свою чергу, залежить від їх власного розвитку у суспільстві. Останнє визначається тим, наскільки різні прошарки дрейфують і близькі до того, аби стати двома основними класами, ставши соціальним підґрунтям двох основних партій (це – в ідеальному випадку), об’єднані дії яких націлюються на розв’язання центрального конфлікту цього суспільства. У даному разі, ідеологічне подолання соціальних конфліктів набуде класичної форми. На одному боці ідеологія концентруватиметься навколо права панівного класу визначати, контролювати і спрямовувати історичний процес. На іншому – ідеологічна активність акцентуватиметься навколо ціни соціального розвитку, вкладу різних соціальних груп у цей процес і справедливої винагороди за отримані при цьому здобутки.

Подальше акцентування ідеології визначатиметься рівнем розвиненості панівного і пригнобленого класів. Панівний-керівний клас, як уже було сказано, наголошує на історичній перспективі, виробництві (ефективності праці та управління), соціальних нагромадженнях, необхідних із них вилученнях, подальшому продуктивному інвестуванні. Він також заінтересований у справедливій соціальній стратифікації (розміщенні груп за їх внеском у розвиток), соціальній мобілізації, ціннісній консолідації та легітимному взаємному контролі. У свою чергу, панівний – пригноблюючий клас акцентує на розподілі, розкішному і демонстративному споживанні, виправданні законного (досить часто і незаконного) використання сили, примусових інструментів влади; він байдужий чи навіть ворожий до міграції, культурної соціалізації, соціальної мобільності, особливо висхідної. Байдужий він також до винагороди (вона для нього, очевидно несправедлива), рестратифікації (нової, а ще краще перманентної стратифікації), соціальних нагромаджень (останні або неможливі, або активно “проїдаються”), продуктивного інвестування (наука, техніка, освіта і культура не є предметом розкішного споживання), зате пристрасно захоплений побутом і дозвіллям.

Пригноблений-протестуючий клас, не відкидаючи позитивної історичної перспективи, перебуває, звичайно, в опозиції щодо пропонованих методів його залучення у цей процес. Тому він є деяким аналогом панівного керівного класу і водночас його антагоністом, масовою (“народною”) тінню. Звідси специфіка його ідеологічного конструювання дійсності.

З одного боку, тематика його ідеологічного дискурсу близька до тематики ідеологічного дискурсу його опонента. Але із суттєвим зміщенням акцентів. Не на ефективності виробництва і управління, а на справедливому розподілі праці та її результатів. Не на соціальних можливостях самих по собі, а на їх суспільному використанні. Не на можливостях до соціального просування, а на своєму незадоволенні зайнятою соціальною позицією. Не на віддаленій історичній перспективі, а на своєму нинішньому становищі. Не на привабливості мобілізуючих ціннісних орієнтацій, а на відразливості нинішніх соціальних порядків. Не на необхідності згоди і консолідації, а на реальності конфліктів і опозицій.

Що ж до пригніченого – уярмленого класу, то він скоріше є тінню панівного-пригноблюючого. Його ідеологія (а частіше просто колективна психологія)