Має свої особливості і характер збочень у наукових соціальних організаціях. Так, для науки істина є вищою цінністю, метою, а для суспільства – лише засобом, ресурсом. Це значить, що свої ціннісні орієнтації суспільство визначає, керуючись не лише раціональними засадами, а й здоровим глуздом, творчою інтуїцією, актуальним чи перспективним інтересом, підсвідомими відчуттями і колективними передчуттями, натхненнями і пориваннями. Ці фактори та їх вплив на процес творення ціннісних орієнтацій ще не зовсім досліджені. Якщо наукове співтовариство підпорядковує власну діяльність творенню ціннісних орієнтацій суспільства, то воно перевтілюється в ідеологічну або релігійну організацію, пропагандистський апарат чи просвітницький гурток. Якщо воно ще й використовує організаційні ресурси, зокрема владні механізми, то це вже нагадує політичну партію, громадський рух.

Сучасна держава, предметом турбот якої є промислова технологія, часто ґрунтує свої рішення на наукових проектах і експертних оцінках. Завдяки цьому сучасна наука суттєво впливає на державну політику. Відповідно до цього політичні критерії відіграють вагому роль в стратифікації, визнанні, схваленні, винагороді наукових працівників. Це не може не відбиватися на структурі їх мотивів, орієнтаціях на службову, в т. ч. політичну кар’єру. У припустимих межах це нормально. Але коли пропорції порушуються, то наступає політиканське переродження наукових структур: наука політизується. Формується новий тип політичного діяча та управлінця – технократ, що спричинює новий тип державної структури – технократію. Галузь науки, з якої вони рекрутуються, визначає типи технократів: “ідеологи”, “технологи” та “соціотехніки”. Перші формуються у сфері гуманітарних дисциплін. Ангажовані певним типом ціннісних орієнтацій, діяльність держави вони узгоджують виключно з ними, виходячи з постулату, що “істинні цінності” реалізуються автоматично, як тільки вони стають чинниками державної політики. “Технологи” формуються у сфері суспільних дисциплін. Вони менше ціннісно ангажовані, більше довіряють теоретичним здобуткам власної науки. Тому дії держави вони спрямовують на реалізацію цих здобутків. Так з’являються “риночники” і “плановики”, технологічно орієнтовані політологи, психологи і соціологи. Їх методологічна установка не враховує, що політика не стільки наука, скільки мистецтво. Те, що виглядає досить достовірним у теорії, починає отримувати дивні метаморфози у політичній практиці. Наприклад, через ринок легалізуються мафіозні структури; психологія і психіатрія використовується як інструмент політичної маніпуляції, тиску і агресії; політологічні заходи посилюють репресивні дії примусового апарату. “Соціотехніки” репрезентують інженерно-технічні науки. Вони розглядають соціальні ситуації як суто технічні проблеми, щодо яких потрібно розробити відповідну технологію діяння.

Знання та їх уречевлення – технологія – є специфічним продуктом. Вони споживаються переважно на науковому ринку, де отримують схвалення, визнання, товарну вартість. Вони можуть використовуватися у сфері культури, ідеології та освіти, якщо пристосовані до сприйняття неспеціалістів. Звичайно, наука прагне подолати свою елітну обмеженість, завоювати весь соціальний ринок шляхом популяризації. Але коли до широкої публіки звертаються з метою схвалення і визнання наукових досягнень, то відбувається “ринкова” вульгаризація наукової істини і діяльності. Місце істини як основної цінності посідає психологічна достовірність повідомленої інформації. Особливий понятійний апарат науки замінюється звичайною мовою і художньо-образною символікою, а аргументи і докази – навіюванням і переконанням. Науковий статус і престиж поступається славі. Винагородою починає слугувати вплив і популярність, а нормами стосунків – закони функціонування засобів масової інформації та реклами.

Абсолютизація матеріальної винагороди комерціалізує взаємини наукового співтовариства. А функціонування неформальних стосунків, вище певного рівня, руйнує наукове співтовариство. Фактичне панування неформальних лідерів знижує управління у наукових організаціях до рівня добровільної команди, ефективність діяльності якої обумовлюється виключно ідейно-психологічною згуртованістю. Якщо ж вся активність наукової організації вичерпується пошуком жаданої істини, то наукове співтовариство нагадує зібрання фанатиків, самоізолюється від навколишнього оточення. Отже, соціотворча ефективність діяльності наукової групи та організації буде тим вищою, чим краще будуть витримані пропорції між її науковими, політичними, громадянськими, економічними і суто людськими параметрами.

Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в наступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійснюється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до наукової творчості. У дійсності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідейна відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоваристві супроводжується загальносоціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підвищенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізується у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу наукового працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалізує комунікативну функцію. Наукові колективи – це професійна і соціальна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: професійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний вигляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування