близька до ідеології його класового антагоніста, але немовби вивернута навиворіт. Він також акцентує на споживанні, але не на розкішному, а за критеріями соціального виживання. Також схильний до примиренської утопії, поверненої назад, до міфологізованого минулого. Але з акцентом не на соціальній гармонії, де кожен знав своє місце, а на великодушності і доброті “годувальників” – панівної групи. Провали в економіці він теж схильний пояснювати дією “людського фактора”. Але акцентує не на відсутності власних трудових зусиль, а на невмілому керівництві. Він теж байдужий до висхідної соціальної мобільності, котра потребує додаткових зусиль і ресурсів. Але зовсім не байдужий до додаткової, особливо дармової винагороди. Його мало цікавлять громадські справи і соціальна мобілізація взагалі. Але будь-яка зміна соціального порядку загрожує йому ще більшим погіршенням ситуації. Тому якщо перша пара акцентує ідеологічно на законності, то друга – на порядку.
Наскільки близька чи далека нинішня українська ситуація до класичної, за якою взаємодіють панівний-керівний і пригноблений-протестуючий класи? Це визначається тим, наскільки панівний український клас є водночас і керівним, а пригноблений – і протестуючим. На рівні панівного класу це залежить від того, наскільки він згуртований, дисциплінований, свідомий своєї історичної перспективи і відповідальності, тобто від того, наскільки його різні фракції злилися, об’єдналися в суцільний блок, здатний до організованих колективних дій. Зрештою, і від того, наскільки він є ідеологічно інтегрованим, а ідеологія – історично перспективною.
Хоч як структурно невизначеним є сучасний український панівний клас, все ж у ньому можна виділити три основні фракції: колишню радянську партійно-державну номенклатуру, “нових” українців, етно-національну групу. Що сьогодні він не є керівним класом – очевидно. Це засвідчують стагнація і безперервне падіння виробництва. А без цієї передумови інші його керівні дії (нагромадження, вилучення, продуктивне інвестування, перспективне ідеологічне орієнтування, соціальна мобілізація та ін.) стають неможливими.
Основна проблема, проте, не в цій простій констатації. А у відповіді на ряд пов’язаних з такою ситуацією запитань. Зокрема, чи здатний він, і в якій можливій перспективі, вийти на рівень керівного класу? Яка саме нинішня його фракція здатна взяти на себе таке завдання і успішно з ним справитись? На основі якої ідеології можлива його подальша внутрішня консолідація? Наскільки вона буде підтримана іншими прошарками населення, аби справді стати належним ресурсом історичної творчості?
Кожна із фракцій має свої переваги і такі ж очевидні дефіцити. Зокрема, номенклатура має досвід державного та адміністративного управління, який пов’язаний з практикою тоталітарного суспільства. Тобто коли управління було не стільки роботою і відповідальністю, скільки правом і привілеєм. І не стільки ініціативою та інновацією, скільки пригніченням, контролем і схематизацією соціальної активності за наперед визначеними шаблонами. Консолідація і згуртування цієї групи тривали в коридорах влади, на основі єдиних бюрократичних правил поведінки, застиглих ідеологічних схем і особистих зв’язків. Їх комунікативні ресурси складалися із особливого квазіідеологічного “новоязу”, доповненого досвідом порозуміння на мигах, жестах, абстрактних натяках і конкретних недомовках та замовчуваннях.
В основному ця група зберегла своє панівне становище, але під дією об’єктивних обставин змушена була внутрішньо розшаруватись. Основна частина залишилась або перейшла в адміністративні органи держави, формально ідеологізувалась, тим самим легалізувавши вже давно ними засвідчену готовність при потребі відмовитись від будь-якої ідеології. Попри суб’єктивні мотиви таку акцію, можна вважати позитивною. У тому розумінні, що виконавські структури держави справді повинні бути ідеологічно нейтральними, аби уможливити демократичну зміну влади на вищих щаблях владної ієрархії. Отже, ця група взагалі знаходиться поза ідеологією або лише використовує її у вигляді державної риторики. Ще якась частина, вдало конвертувавши владу у гроші, перейшла в ряди підприємців і бізнесменів. Тому, ця група тяжіє до лібералізму та супутнього йому індивідуалізму. Але цьому суперечить колишній ідеологічний досвід, бо марксизм як різновид групової ідеології визнає лише свободу класу і пролетарський колективізм. Як швидко можливий і чи можливий перехід від старої до нової ментальності – ця непроста проблема потребує конкретного аналізу.
Ідеологічно активною є і, вірогідніше, залишиться в оглядовому минулому та частина радянської номенклатури, котра з якихось причин не потрапила в одну із двох інших фракцій. Політико-ідеологічна діяльність залишається для неї практично єдиною можливістю утриматись на престижних соціальних щаблях. Необхідність же боротись за підтримку електорату змушує цю групу раз у раз повертатись до викривального пафосу пролетарської ідеології.
Соціальна енергія в чомусь подібна до атомної: вона теж має витоки у розпаді і синтезі. Перша виникає в результаті розпаду попередньої соціальної структури. В її основі є протест і збурення. Протест проти втрати колишнього становища, роздратування погіршенням ситуації, страх перед невизначеністю сучасного і майбутнього. Другий вид соціальної енергії виникає пізніше як наслідок стабілізації соціальної структури і пов’язаної з нею нової інтеграції.
У сучасному українському суспільстві розпад соціальної тканини переважає. Відповідно до цього формою соціальної активності є обурення, роздратування, страх і ненависть. За таких умов протестуюча ідеологія має значні шанси бути підтриманою. А це означає, що вся можлива ідеологічна палітра суспільства зміщуватиметься саме в цьому напрямі протестуючої ідеології. Це означає, що протестуючою ставатиме й ідеологія тих груп, котрі вже знаходяться на панівних позиціях або на них претендують. Протест за цих умов стає всезагальним. Але група, проти якої він спрямовується, – відсутня. Єдиним адресним ворогом за таких умов стають державні чиновники, виконавська влада. Це полегшується, тим більше, що остання дає реальні підстави для масового незадоволення.
Відсутність в Україні розвинутих класів зовсім не