У нормальному варіанті етнос ідентифікується через культуру: мову, традиції, звички, пісенний і музичний мелос, перекази, спогади, сказання, професіональну художню культуру. Коли етнос починає функціонувати як клас, його культура перетворюється на ідеологію. Ідентифікація починає здійснюватися не на основі культурного символізму, а на основі словесного дискурсу. Спрямування діяльності набуває негативних вимірів: значення має не усвідомлення подібного, а відображення відмінного, фіксується не наявність, а відсутність, дефіцит. Стверджується не співіснування, а його неможливість за даних умов. Розпочинається активний пошук внутрішнього, а краще – зовнішнього ворога. Його наявність ще більше посилює агресивні начала культури, гальмуючи її гуманітарний потенціал.

Основними культурними здобутками етносу є мова та групова пам’ять – історія. Саме вони і кладуться в підґрунтя ідеологічного дискурсу. Мовна політика і засвоєння історичного досвіду претендують на державний статус і підтримку.

Зрештою, трансформація етнічної культури у класову ідеологію не є складною розумовою процедурою. Це робиться шляхом заміни лише одного складового компонента: замість однієї групи (клас) підставляється інша група (етнос). І тоді класовий інтерес набуває етнічних вимірів (стає національною ідеєю), культура стає спонукальною, вірність класу тлумачиться як вірність етносу, класова опозиція трансформується в національно-визвольну боротьбу, деетнізовані елементи вбачаються як етнічні ізгої (манкурти), класові вожді перетворюються в етнічних героїв, класова експлуатація стає національним гнітом, прагнення до класової диктатури замінюється претензією етносу на повне і безпосереднє державне врядування.

У такій трансформації допускається абстрактна можливість для об’єднання політичної групи (населення певної території, нації – в точному значенні слова) на основі ідентифікації в рамках етнічної культури. Але це передбачає ряд додаткових передумов: такий процес найбільш продуктивний у тій історичній точці, коли відбувається перетворення етносу на політичну націю, тобто на початковій стадії індустріалізації та утворення національних держав. Тобто етнос має бути достатньою мірою ангажованим у власну культуру; основна поселенська структура суспільства – сільська община; етнічні герої мають бути і політичними лідерами; зберігається достатня довіра до панівного класу, який до того ж має бути достатньо консолідованим і здатним на усунення соціальних конфліктів.

В Україні повною мірою не виконується жодна з цих передумов: індустріалізація відбулася на класовій основі, етнос здебільшого втратив почуття кореневої належності, основна маса людей проживає у містах. Етнічні лідери не мають достатнього політичного авторитету, а панівний клас не консолідований та не контролює належним чином державний апарат, користуючись лише мінімальною довірою населення.

Окрім того, як згадувалось, домінуючою ідеологією в Україні нині є протестуюча, котра розрахована на розмежування, а не на консолідацію. А етнічна ідентифікація відбувається на регіональній основі (Захід – Південний Схід). З одного боку, це дещо пом’якшує міжгрупове напруження, бо групи територіально розмежовані, не взаємодіють віч-на-віч. З іншого – є перешкодою на шляху до можливої консолідації на основі інтегрального націоналізму, бо територіальне розмежування закріплює відмінності у способах ідентифікації.

Не менше суперечностей виникає і тоді, коли носієм класового конфлікту стає конфесія. Вона не має, в більшості випадків, рівномогутнього опонента, а релігійна утопія чинить опір перетворенню її на політичну ідеологію. Для цього вона є занадто абстрактною, розрахованою на всі часи і народи, байдужою до конкретного історичного моменту. Але релігійні почуття є глибокими та інтенсивними. Тому були, є і будуть спроби скористатися цією обставиною, підміняючи релігійну віру політичними намірами.

Професійною групою, котра прагне взяти на себе класову функцію в сучасному українському суспільстві, є шахтарі. Для цього у них є ряд об’єктивних підстав: їх становище, порівняно з попереднім періодом, погіршилось особливо різко, вони є досить організованою групою, чому значною мірою сприяє збіг місця роботи і проживання, неспроможність віднайти адекватну роботу у разі закриття шахт, деякі колективні звички і традиції. Проблема, проте, полягає в тому, що в даному разі професійна група перебирає на себе політичні завдання. Частково цьому сприяє той факт, що шахти є державними господарськими організаціями. Тому будь-який виступ гірників одразу ж набуває форми конфлікту з державою як загальним роботодавцем. Діючи проти держави, шахтарі змушені в цих обставинах об’єднувати свої зусилля, виступати єдиним фронтом.

Другим чинником, що активно сприяє швидкому переростанню суто економічної акції у політичний виступ, є позиція господарського і державного керівництва регіону, котре знаходиться в опозиції до центрального керівництва і прагне повернути в цьому напрямі шахтарські виступи. Відповідно прагнуть скерувати шахтарські страйки старі, а особливо – нові профспілки та опозиційні політичні партії. Цьому також значною мірою сприяє успадкована від тоталітарного минулого особлива “державницька” ментальність, в основі якої лежить як безмежна довіра до соціотворчих можливостей держави, так і глибока зневіра у потенційні можливості позадержавних дій і взаємин.

У цій ситуації маємо декілька неправомірних підмін. Професійна група діє як клас, не будучи ним у дійсності. Взявши на себе непосильний тягар, вона, швидше за все, не розв'яже ні свої власні завдання (підвищити рівень оплати і поліпшити умови праці), ні загальнокласові завдання (підвищити рівень демократичного контролю над діяльністю держави). Суто професійні вимоги шахтарів мають