вірогідніша саме у цій частині. Конкретні форми прояву такої деформації можуть мати такий вигляд: поповнення членів наукової професійної групи йде не на основі особистих обдарувань, спілкування ґрунтується не на обраних наукою символах, знаннях і значеннях (група занурюється у повсякденність, стає ординарним суб’єктом побутової взаємодії); інституційні досягнення науки зустрічають опір; падає статус наукової діяльності; її представники кваліфікуються як “диваки”, прибульці з іншого світу; наукова мова тлумачиться як пустопорожня схоластика; інвестиції в науку зменшуються, її результати як непотрібні осідають у бібліотеках та ін. мережах інформації; інші соціальні інститути (право, мораль, релігія, мистецтво, політична ідеологія) уникають раціональних форм самовиразу і самоствердження, тяжіють швидше до здорового глузду, соромляться науковості; число науковців скорочується; академічна кар’єра знецінюється, експертна діяльність науковців звужується; спостерігається значна міграція з наукових закладів у інші групи і професії і т. д. Проте чим слабший вплив науки, тим менше здатне дане суспільство на раціональні колективні дії. А значить – на регульований і керований соціальний розвиток. У стані соціальної кризи воно діятиме за ситуативними критеріями і колективними настроями, шукаючи вихід методом спроб і помилок, а не методом раціонального осмислення власної історичної ситуації.
2. Техніка
Цей термін походить від грецького “технос”, що в перекладі означає мистецтво, вміння, майстерність. У соціологічному аспекті техніку можна визначити як сукупність штучних органів (інструментів, знарядь, апаратів, механізмів, місткостей, транспортних засобів, спеціальних приміщень, лабораторій, засобів зв’язку і комунікацій, машин та ін.), призначених для посилення ефективності людської діяльності. Її можна розглядати і як посередника у стосунках людей з природою та між собою. У такому разі можна говорити про техніку людських відносин, соціального контролю, згуртування, координації, кооперації, організації дій. Все це – соціальна техніка, техніка соціальної взаємодії. Вона є алгоритмізацією, кристалізацією людських взаємин: звичай, норма, правило, принцип, традиція. Найвищою формою соціальної техніки є соціальна технологія як організована і доцільна сукупність колективних дій.
Найбільш звичне вживання поняття техніки щодо сфери матеріального виробництва можна класифікувати наступним чином: власне виробнича техніка (засоби виробництва, предмети, знаряддя та умови праці), транспорт і зв’язок, комерція і сфера послуг, мілітарна техніка, науково-дослідна техніка, технічні засоби навчання і виховання, техніка культурного виробництва і споживання, побутова і дозвіллєва техніка, техніка засобів інформації, техніка сфери управління і т. д. Є сенс розрізняти пасивні та активні різновиди техніки. До першого належать виробничі приміщення, транспортні комунікації (залізниці, канали, мости, гідромеліоративні споруди), засоби зв’язку (телефон, радіо, телекс). Активна техніка складається із знарядь та інструментів праці, допоміжних засобів розумової та управлінської праці, виробничих машин, інструментів і апаратів, засобів посилення фізичної життєдіяльності людини (окуляри, слухові апарати, підслуховуючі пристрої тощо).
У вітчизняній літературі поширене розуміння техніки як сукупності засобів праці в системі суспільного виробництва. Але таке тлумачення техніки дещо звужує її зміст, оскільки поняття “засоби” і “техніка” не є тотожними. Засобами праці можуть бути домашні тварини, земля, органи тіла і навіть весь організм трудівника. Окрім того, мастила всіх видів є засобом праці, але їх важко назвати технікою. З іншого боку, воєнна, побутова та інші види техніки не є засобами праці (виробництва).
Техніка є в першу чергу посередником між людиною і природою. Тому найбільш адекватним її застосуванням є сфера виробництва, процес праці. Якісні перевтілення техніки обумовлені зміною матеріалу і будови знаряддя праці. Історичні типи техніки залежали від зміни матеріалу: каменю на бронзу, бронзи на залізо. Історики розрізняють кам’яний, бронзовий і залізний вік. Структура знаряддя праці тут відносно не змінювалася.
Технологічний спосіб виробництва був ручним. Людина виступала тим енергетичним джерелом, яке приводило в рух знаряддя виробництва. Продуктивність же праці залежала від її вправності, фізичної сили, особистої майстерності і мотивації. Основою соціальної організації праці був принцип механічного додавання чи сумування сил. З технічного боку її можна визначити як просту кооперацію.
Широко вживалася рабська і кріпацька праця. Своєї вищої форми ручне виробництво досягає у міських ремісників, що обумовлено вдосконаленням ручних знарядь і позитивною трудовою мотивацією: в основі визнання і винагороди праці лежала особиста майстерність, фізична вправність і естетичний смак. Але поступово фізична сила людини замінюється енергією приручених тварин, вітру і води (вітрові та водяні млини), хоч якісних змін у ручному виробництві ще не відбувається. Енергія приручених тварин має свої природні обмеження, а енергія води і вітру використовувалась у дуже вузькому спектрі трудових операцій.
У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбувається перша промислова революція. Її основою є перетворення знарядь праці: машина витісняє ручний інструмент, тобто широко застосовуються сили природи, а, отже, є потреба у систематичному розвитку природознавства. У системі машинного виробництва людина лише доповнює машину своїми органами праці, стає елементом машинної технології. Виробництво механізується, а відчуження людської праці набуває форми технологічного відчуження. Зростає залежність людини від знаряддя праці – машини при одночасному збідненні самого трудового процесу і розщепленні його на найпростіші операції дуже часто позбавлені очевидного і безпосередньо зрозумілого смислу і призначення.
Еволюція праці промислового робітника проходить наступні фази: професіоналізація (закріплення за конкретними галузями виробництва), технізація (насичення виробництва машинами та їх системами, які складають цілісний процес виробництва), програмування (наявність загального плану роботи, де техніка і робітник є лише його абстрактними виконавськими елементами). Від однієї системи праці до іншої зростає значення не особи робітника, а виробничої організації. Спочатку складається безпосередня адміністративно-технічна організація виконавської праці (тейлоризм). Пізніше попередньо готуються технологічні програми і відповідні