Негативний аспект бюрократії виявляється тоді, коли технічна організація діяльності стає самоціллю, тобто коли втрачається мета, а засоби функціонують лише для задоволення внутрішніх потреб членів організацій. Тому компетенція кадрів втрачає сенс. Падає роль і технічної озброєності організації, яка використовується у вузько егоїстичних інтересах. І навпаки, чим важливішою є мета діяльності організації, тим активнішою є співучасть кожного її члена в колективних діях, тим більше значення персонального проекту кожного окремого учасника, ширша індивідуальна і колективна ініціатива, ефективніша технологічна організація спільних зусиль, дієвіша система санкцій (винагорода, покарання, контроль), кращий соціально-психологічний клімат, людські стосунки і групова згуртованість. Така організація розуміє себе не як інструмент чужого діяння, а як суб’єкт розвитку. Зі сказаного випливає, що організацію слід розглядати як особливу соціотехніку або ресурс розвитку, її соціотворчий потенціал визначається мірою раціональності. Задля підвищення своєї соціотворчої могутності організація виробляє досить розгалужену технологію соціального діяння. Вона спрямована до інтеграції (асиміляції в колектив окремих індивідів чи міжіндивідних угрупувань), подолання розбіжності індивідуального і колективного, створення робочого психологічного клімату (“духу” організації), ідейно-психологічного згуртування.

Тут багато чого залежить від керівного ядра організації: власної компетентності керівних кадрів, їх ангажованості щодо цілей, технічної озброєності дій і вміння реалізувати можливості технічної організації. Рівень керівництва вимірюється характером ініціативи (діяльне втілення цілей організації і спосіб здійснюваної інтеграції (організації учасників для ефективного спільного використання наявних ресурсів відповідно до обраних цілей). Проблема, однак, полягає в тому, що цілі організації часто нечітко окреслені з об’єктивних чи суб’єктивних причин (невміння, нерозуміння, небажання). Отже, в реальній дійсності керівництво як система соціотехнічної діяльності часто далеке від нормативного взірця або ідеалу. Збочення тут виростають на основі зневажання цілей і акцентації виключно на засобах діяння. Вони мають такі різновиди: формалізм (акцент на усталених діяннях і ритуалах, застосування переважно владного командування і безпосереднього фізичного примусу); утилітаризм (орієнтація переважно на індивідуальну чи групову винагороду, ототожнення зовнішнього примусу і стимулювання), координація (передбачає певну узгодженість зовнішнього примусу, стимуляції, винагороди, справедливого посадового просування, виключно функційну ієрархію статусів, ролей і престижу). Вищим у відношенні до цінностей розвитку є демократичне управління. Всі попередні типи діють тут як підпорядковані моменти. На передній план висувається обрана мета. Керівні кадри (лідери організації) здійснюють владний вплив на основі власних якостей, міри особистого втілення цінностей (мети) розвитку. З цих же причин технологія групового діяння підпорядковується перспективі.

Відповідно до технології управління організації класифікуються наступним чином:–

примусові (характеризуються байдужістю до колективної мети та індивідуальних проектів, застосовують лише владний тиск і контроль щодо людських і матеріальних ресурсів);–

інструментальні (до засобів тиску і контролю додається винагорода – стимуляція як засіб владної маніпуляції, діяння на мотив поведінки);–

інтегративні (додаються орієнтири на соціально-психологічне згуртування, впроваджується технологія “людських” стосунків);–

представницькі (організація розглядає себе як носія особливих інтересів, цінностей і мети, у відповідності з якими формується вся технологія управління і колективного діяння. Найчастіше це політична партія, громадсько-політичний рух, профспілка, громадська організація, група тиску та ін.).

Суспільство як велика соціальна організація (діяльна соціальна система) уособлює властивості особливих соціальних організацій. Звичайно, всі описані вище моделі тут отримують відповідні зміни. Ціннісні орієнтації глобального суспільства досить розпливчасті і невизначені. Соціальний консенсус, як правило, базується на визначенні його необхідності, а не на чітко окреслених цінностях, що визнають усі суб’єкти міжгрупової взаємодії. Ще в меншій мірі визначена його мета. І хоча матеріальні і людські ресурси глобального суспільства могутні, їх узгодження з метою досить формальне. Пошуки нових шляхів тут ведуться в основному у політичному та ідеологічному дискурсі панівної еліти, який є внутрішньо суперечливим, нестабільним, рухливим, ніде спеціально не фіксованим у вигляді особливого документа, контракту чи іншої формально-правової домовленості. Тому раціональність функціонування глобального суспільства (соціальної системи) визначити дуже важко, особливо з операціонального боку. Проте якісні критерії запропонувати можна. Визначеність мети буде кращою, якщо є позитивна приваблива футуротопія (культурна модель майбутнього), яку підтримують більшість членів даного суспільства. Її привабливість знижується в такій послідовності: якщо замість футуротопії пропонується ретроутопія; замість утопії – класова чи національно-революційна ідеологія і замість останньої – апологетична ідеологія; коли на місці ідеології в суспільстві панує споживацька або пасивно-захисна колективна психологія.

Визначити матеріальні та людські ресурси як засоби досягнення мети глобального суспільства порівняно легше. Виробничі ресурси опосередковуються валовим національним продуктом, чистим прибутком, виробництвом основних товарних мас або їх грошового еквівалента на душу населення, продуктивність чинників виробництва, що в кінцевому рахунку виявляється у економії необхідного або наявного вільного часу. Матеріальні виробничі ресурси можна визначити рівнем технології, особливо її авангардних галузей, та технічною організацією праці. Матеріальні ресурси у політичній сфері