Людські ресурси соціальної системи (глобального суспільства) визначити соціологічним чином, тобто подати у вигляді певних соціальних показників, важче. Стосовно промисловості – це міра освіченості сукупного виробника. Для сучасних розвинених країн нормою є повна середня школа для робітників і вища – для управлінського персоналу та ІТР. У чисельному вигляді це означає, що не менше 90 % сукупного населення мають закінчити повну середню школу і близько 30 % – вищу. Людські ресурси в політичній сфері найкраще виявити через кількість політичних партій, їх реальну громадську підтримку, вплив і соціополітичну могутність. Політична ангажованість і компетентність основної маси населення зовні фіксується через суб’єктну структурованість громадянського суспільства – наявність політичних партій і рухів. Ціннісні орієнтації суспільства зречевлюються в культурно-ідеологічному символізмі. Міра ангажованості даного суспільства в перспективні ціннісної орієнтації узгоджується з інтенсивністю і якістю культурного виробництва і споживання.

Вищезгадана невизначеність ціннісних орієнтацій суспільства, їх внутрішня класова, міжетнічна, стратна, соціопрофесійна та інші суперечності призводять до того, що в основі соціального управління традиційно переважають примусові, інструментальні та насильницько-інтегративні принципи і методи. Представницькі організації виникають лише в економічно процвітаючому, правовому і демократичному суспільстві. Вони, як правило, мають захисний, отже, опозиційний до влади характер. Продуктивне розв’язання цього конфлікту залежить від її (влади) соціотехнічних можливостей, тобто від того, наскільки в даному суспільстві контролюється розвиненою владою виробнича, мілітарна, обмінно-розподільча, комунікативна та ін. види техніки. А також від того, наскільки структура протестних дій здатна до ефективного використання наявних соціотехнічних ресурсів у межах законів і моралі даного суспільства.

3. Культура та освіта

Термін “культура” – латинського походження і у перекладі означає обробку, вирощування. Поняття вживається також в інших значеннях: виховання, навчання, повага, шанування, пошана, розвиток. У соціологічному вжитку означає спосіб організації і розвитку суто людської життєдіяльності. Культура втілюється у продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і цінностей, закладах і установах по їх втіленню, сукупності відносин людини до природи, а також людей між собою і до самих себе.

Залежно від того, яке саме відношення покладено в основу, розрізняють різні структурно-функційні компоненти культури. У відношенні до природи культура постає як простір, освоєний людиною, простір її суто людського існування. Таке розуміння культури є запереченням натури, її зняттям. Інше смислове значення культури відбиває процес, спосіб і результат соціалізації природи. У матеріальному виробництві вона постає як виготовлення знарядь праці – штучних органів людської діяльності. Особливою культурною формою є сам процес праці, бо в ньому людина змінює навколишнє середовище, надаючи речовині рис, придатних для людського споживання. З цього боку культурою є і продукт людської праці: в ньому нелюдське набуло якостей людського. Окрім того, процес праці потребує напруження фізичних і духовних сил людини. Вона пройшла шлях попередньої культурної соціалізації і стала її діяльним втіленням, продовженням. Трудові вміння і навички не властиві людині від природи. Вони є культурою, надорганічною пам’яттю людства, яка передається наступним поколінням. У трудовому процесі, у згорненому вигляді утримується мета та засоби реалізації людського ставлення до навколишнього середовища. Отже, культура є певною концепцією природи і людини, призначення останньої в цьому світі. Залежно від матеріалу і способу обробки природної речовини археологи розрізняють різні типи культур. Критерієм обирається принцип обробки і вирощування. В останньому значенні рослинний і тваринний світ поділяють на дикий і свійський, культурний, себто – доцільний у людському вимірі, такий, де людина через діяння природних процесів реалізує власну мету.

Людина є продукт природи. Але вона винаходить відповідні засоби обробки своєї власної натури. Це соціалізація, навчання і виховання. Міра перетворення натури в культурну завжди виступала важливим критерієм самоусвідомлення і самооцінки людини. У вихованості стародавні греки вбачали свою основну відмінність від оточуючих їх варварів. Починаючи із Середньовіччя, в Європі культура стала синонімом особистої досконалості.

Культура відображає не лише відношення людини до природи, але й до самої себе. Тоді культура набуває ціннісно-нормативного виміру, стає взірцем, ідеалом. У цьому відношенні культура є засобом орієнтації людини в навколишньому світі, критерієм оцінки і самооцінки. І функціонує як сукупність символів і стимулів, знаків і значень, цінностей і оцінок, технологій і принципів діяння. Останні видозмінюються залежно від сфери їх застосування. До трудової діяльності прикладається критерій доцільності, в політичній сфері мірилом є принцип справедливості. Відношення до природи має бути гармонійним; до іншої людини – моральним.

Як наукове поняття термін “культура” почав активно розроблятися лише у новітній філософській і соціально-політичній думці. В епоху Відродження під культурою розуміли відповідність людської поведінки гуманістичним ідеалам; в епоху Просвітництва – міру обізнаності, вченості, різнобічної освіченості. Французькі історики XVIIІ ст. вбачали культурність у розумності, передусім, суспільних порядків, інституцій та установ. Дещо пізніше культура починає тлумачитись як сукупний результат досягнень у сфері науки і мистецтва.

У цей же приблизно період розпочинається протиставлення культури і цивілізації. Одні вважали, що культура повинна найповніше виявити натуру. Інші – що вона призначена для суттєвого обмеження природних проявів людини. Такої позиції дотримувалася, зокрема, християнська релігія. Французький філософ епохи Просвітництва Ж.-Ж. Руссо, навпаки, критикує цивілізацію з натуралістичних позицій. Вона, на його думку, деформує, збочує, псує, розбещує чисту від