Нове визначення перенесення дає R.R.Greenson: “Перенесення є оновлення переживань минулого, недорозуміння (помилка) сучасного в термінах минулого”. Або, іншими словами, перенесення є повторенням минулого, накладеного невідповідним чином на сьогодні. Очевидно, що перенесення при такому розумінні є свого роду анахронізмом, помилкою в часі. Зовсім інші акценти кладе у своєму визначенні З.Фройд: “Перенесенням ми називаємо всі ті абрухи пацієнта супроти терапевта, які виникають в актуальній психоаналітичній ситуації не наново, а кореняться в давніх і ранніх стосунках з важливими об’єктами (батьки, опікуни, близькі, рідні і т.п.- прим. перекл.) і виявляють себе у вигляді настирливого повторення колись пережитого” (1936. С.17).

В сучасному психоаналізі виділяють три основні форми прояву перенесення: а) у якості загального, розповсюдженого феномену; б) у вигляді емоційної реакції пацієнта на терапевта в рамках психоаналітичної процедури, або в) ще вужче, як емоційні прояви взаємопов’язані з неврозом і внутрішніми конфліктами пацієнта. Перенесення при цьому слід розцінювати як особливу форму “повторювання” і не розширювати сферу його впливу на психоаналітичний процес. (Не все, що ми бачимо в аналізі є перенесення – прим. перекл.).

Важливість і значимість перенесення для психоаналізу полягає в тому, що правильне опрацювання проявів перенесення дає пацієнту шанс пережити “на прикладі терапевта” найважливіші і не усвідомлювані ситуації і стосунки із свого минулого. В цьому сенсі перенесення відрізняється від феномену опору, оскільки являється засобом терапії і виздоровлення. Всі вирішальні зміни в процесі лікування переживаються і усвідомлюються пацієнтом на шляху процесів перенесення. В свою чергу всі важливі прояви опору мусять бути проаналізовані тоді, як вони носять характер опору перенесення. Позитивне перенесення слід відмежовувати від так званого “еротизованого перенесення”. Останнє і є типовим прикладом опору перенесення. Енергія пацієнта скеровується на вдоволення його потягів (що, згідно З.Фройда, і є повторенням), а не на їх розуміння і усвідомлення (згадування). В такій ситуації “небажання” терапевта піддаватись забаганням пацієнта розцінюється останнім як відмова йти йому назустріч, що в свою чергу загострює прояви інфантильних конфліктних ситуацій пацієнта. Архаїчні почуття ненависті, недовіри або опасання пацієнта бути об’єктом маніпуляції належать до так званого негативного перенесення, яке здатне в значній мірі зашкодити терапевтичному процесові.

Невід’ємним доповненням перенесення є відповідні почуття терапевта, які визначаються як “протиперенесення”. Деякі аналітики схильні приписувати протиперенесенню всі почуття терапевта, скеровані на пацієнта; інші – лиш ті почуття терапевта, які виникають у відповідь на прояви перенесення пацієнта, на його позасвідомі невротичні реакції під час аналізу.

Протиперенесення рідко вербалізується (виражається в словесних формах) , хоча його значення для психоаналітичної процедури є достатньо важливим. Тому перенесення і протиперенесення розглядається сьогодні у якості функціонального цілого. Однак звернемось до З.Фройда (1910 с.108): “Ми звертаємо особливу увагу на протиперенесення … і змушені будемо визнати, що кожен лікар повинен вміти це протиперенесення в собі розпізнати і перебороти. Ми помітили також, що кожен психоаналітик здатен йти так далеко, наскільки його пускають його власні комплекси та внутрішні опори. Тому ми вимагаємо, щоб кожен аналітик розпочинав свою діяльність через власний психоаналіз, поглиблюючи його в процесі роботи з пацієнтами. Ті, хто не піддаватиме себе власному психоаналізу повинен відмовити собі у терапевтичній роботі з пацієнтами”. В цих словах Фройда закладено необхідність для кожного аналітика пройти “навчальний аналіз”. Дещо пізніше Фройд говорив про “згладження особливостей особистості аналітика, подібно до того, як в астрономії кожен дослідник для того щоб співставити свої дані з іншими вченими повинен знати свої похибки зору при роботі з телескопом. Аналогічно і в психоаналізі: кожен аналітик має стриміти до повного усвідомлення свого неврозу для того, щоб уникати будь-якої можливості взаємного накладання з неврозом пацієнта.

Однак і у психотерапевта, що має ґрунтовну аналітичну освіту, будь-який пацієнт може викликати широкий спектр почуттів та фантазій. Особливо це стосується так званих нарцистичних порушень, центральним конфліктом для яких є почуття власної гідності. Пацієнти з такими порушеннями можуть індукувати у терапевта специфічний афективний стан, який вони сприймають як “просвітлений” і якого вони одночасно і бояться і позасвідомо бажають. Обсяг робочого (терапевтичного) союзу (альянсу) в таких випадках за звичай не є надто широким. Правда, при цьому терапевт вчиться з якими пацієнтами він може і з якими не може працювати. Очевидно, що коли терапія з пацієнтом “зупиняється” з причин неефективного протиперенесення, її не слід зупиняти і можна продовжити з іншим психоаналітиком. Отож для протиперенесення справедливими будуть ті ж слова, що і для перенесення: обидва феномени можуть виступати у якості важливого чинника для досягнення терапевтичного ефекту, рівно ж як і стати лікуванню на перешкоді чи взагалі унеможливити його.

Останнім поняттям, що заслуговує розгляду, є поняття “неврозу протиперенесення”. Цим терміном Фройд визначав два часто змішувані поняття:

Психоневрозу, як захворювання, що може “продукувати” протиперенесення (і перенесення)

Реінсценізації інфантильного неврозу, які розігрується на сцені “перенесення-протиперенесення”.

При цьому необхідно пам’ятати, що невроз перенесення є свого роду “штучним захворюванням” (F.1914, с.135), “артефактом аналітичної ситуації”. Такий невроз виникає тільки завдяки аналітичному процесові і може бути усунений на шляху аналітичної роботи. Він (невроз перенесення) є свого роду перехідним феноменом між здоров’ям та хворобою, одночасно часткою