3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла-ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну-та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во-на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео-графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб-страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо-браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме-ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарв-лення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.

Письмова мова в порівнянні з усною має певні психоло-гічні особливості: вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з ним, тому у ній немає таких ви-ражальних засобів, як інтонація, міміка, жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення думок, до-тримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки спере-чаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесід-ник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).

У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто доводиться звертатись до усної та пись-мової мови як джерела інформації. Мова може не тільки ха-рактеризувати особистість (правопорушника, звинувачувано-го, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а також для розшуку та ідентифікації злочинців.

Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому пи-танні докладніше, а зараз лише зазначимо, що прямих коре-ляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості темпера-менту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий — відповідним чином, і тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (на-^"'^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -'ідто впевнено, розмовляють з надлиш-4. Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.

Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комуніка-тивний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не вико-ристовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контро-лювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.

«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар — «так». У спілкуванні на невер-бальному рівні точність досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурно-го рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, то-му люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Напри-клад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та по-чуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експерименталь-не встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшу-ється), статі, соціального статусу, національних стандартів по-ведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливо-стей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологіч-но врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні на-магаються триматися на віддалі, така ж залежність між екст-раверсією та інтраверсією. Існує зв'язок між «дистанцією роз-мови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається про-тилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зро-стом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він нама-гається маскувати свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють при-ємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дис-танцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихо-ваний, надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонст-руючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілку-вання: виділяють «особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «гро-мадську дистанцію» — 1,5-4 м, «відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже,