Саме в цій його смислотворчій функції, дуже тісно пов’язаний із свідомістю мотив виступає як смислове утворення. Смислоутворення здійснює суб’єкт через посередництво власних мотивів, а точніше “усією ієрархічною структурою спрямованості особистості, яка по-своєму співвідноситься як “всередині себе” (зв’язки: потреба - мотив - мета - задача - результат - і таке інше), так і з різними зовнішніми явищами й факторами, умовами й обставинами життя та діяльності людини” (2).

Такий підхід у вивченні мотивів дозволяє розглядати їх як особистісні суб’єктивні утворення. Тому необхідні спеціальні способи й засоби виявлення психологічних проявів і виражень мотиву, котрі були б дані людині мовою смислу й переживань, через їх посередництво. “Мотив - це наявність відношення до діяльності, до світу в цілому, відношення, що стоїть біля витоків усієї суб’єктивної феноменології психіки” (9). Таким чином, закономірно вважати, що фактичне місце мотиву значно ширше й різноманітніше, ніж участь у діяльності. На підтвердження цього, у вивченні психологічних механізмів мотивації поведінки людини В.К.Вілюнасом були виділені так звані потенційні мотиви, що пов’язані з діяльністю генетично. Такі недіяльнісні мотиви виявляються й реалізуються не у зовнішньому праксисі, а неодмінно й по-особливому структурують загальну мотиваційно-смислову картину спрямованості особистості.

Розрізнення функціональних та феноменальних характеристик, що беруть участь у спонуканні до дії, знайшло відображення в тенденції до розрізнення стійких та конкретно-ситуативних мотиваційних утворень, яка намітилась в останні роки. Стійкі мотиваційні утворення виявляються “потенційно, в усякому разі, як риса характеру - це згусток мотивів людини, що осів і закріпився в ній і що здобув внаслідок умов життєвого шляху і виховання особливу дієвість і стійкість” (7). Багаторазове формування в свідомості людини та реалізація в поведінці й діяльності певного мотиваційного утворення призводить до того, що це дієве утворення стає рисою характеру людини, якістю її особистості. Уявлення про ситуативну мотивацію поведінки пов’язане з розумінням мотиву як такого, що складається в процесі підготовки і здійснення безпосередньо спонукаємого ним акту діяльності. Це призвело до різноманітних спроб синтезу двох цих розумінь мотивації, зокрема до розробки уявлень про ситуаційне перетворення стійких мотиваційних утворень при підготовці та здійсненні конкретного акту діяльності.

Паралельною лінією розвитку уявлення про конкретно-ситуативне мотиваційне утворення є аналіз усвідомленості мотивації суб’єктом та її наявності в психічному образі оточуючого світу, що регулює діяльність. Розглядаючи це питання, В.К. Вілюнас показує, що для забезпечення регуляції діяльності необхідне надання пристрасного, суб’єктивного забарвлення окремим елементам образу світу, що перетворює їх у своєрідні мотиваційні “віхи”, які безпосередньо керують діяльністю. Таке забарвлення, джерелом якого є стійкі мотиви, повинне бути достатньо оперативним і динамічним, тому що воно повинне означати об’єкти та явища, що відображаються в даний момент, і швидко перебудовуватися при зміні поточної ситуації. Цю функцію, на думку автора, виконують ситуаційні смисли, які є похідними від смислів провідних, пов’язаних із стабільними смислами: “Саме смисл як спеціальна “одиниця” психічного відображення, яка відкриває суб’єкту не об’єктивні властивості об’єктів, що відображаються, чи ситуацій, а ту особливу значущість, якої вони набувають внаслідок їх зв’язку із актуальними мотивами, являє собою кінцевий суб’єктивний продукт розвитку мотивації”.

Особистісний смисл виступає підґрунтям внутрішнього світу особистості, як складно організоване накопичення життєвого досвіду. Концепцією, в яку вкладаються поняття життєвого “накопичення”, життєвого досвіду є концепція “образу світу” (0.М.Леонтьєв).

Розуміння психічного як процесу відображення дозволяє вважати, що в будь-якому психічному акті людина відтворює світ в образі. Образ світу будується людиною в реальному житті, бутті, в усьому складному сплетінні діяльностей суб’єкта. Образ світу людини є універсальною формою організації його знань, формою, що визначає можливості пізнання й керує поведінкою. Тому в такому розумінні особистісний смисл об’єктів та явищ діяльності виступає як “складова образів сприйняття і уявлень відповідних об’єктів та явищ, що відображає їх життєвий смисл для суб’єкта і презентує його суб’єкту шляхом емоційного забарвлення образів та їх трансформацій” .

Зрозуміло, що мотиваційні компоненти виражаються в особистісному смислі та виступають його “енергетичним” блоком, який характеризується інтенсивністю та історією формування.

Процес формування мотивації особистості відбувається через проходження стадій, які характеризуються певними якісними особливостями. Кожній стадії даного генеза відповідають певні психічні можливості та види мотивів.

стійкі рівні мотивації

характер особистості

вищі рівні мотивації

сформованість елементів ідентифікації,
самооцінки та самоконтролю особистості

ситуаційні рівні мотивації

сформованість стандартного виконання дій

При цьому ситуаційні мотиви утворюють своєрідний нижчий рівень структури мотивації, який опосередковує взаємовідношення вищих рівнів мотивації та наявного моменту діяльності.

До умов переходу з одного структурного рівня мотивації на інший (вищий) можна віднести:

І умова - вибір спрямованості поведінки особистості за рахунок

усвідомлення потреб;

ІІ умова - сформованість смислового ставлення до оточуючих
об’єктів та явищ;

З визначених умов структурного підвищення мотивації особистості, де мотив як внутрішній спонукальний фактор виступає у вигляді