Реферат з психології

Розвиток наукових знань про природу психіки

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розді-лити на два періоди — донауковий і науковий. У дона-уковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Ду-ша розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і занят-тями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає на-лежне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у старо-давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони від-бивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

Природа психіки по-в'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. пси-хіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше — з особистістю (табл. 1).

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксо-вані у давньоєгипетському папірусі — «Пам'ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган — це серце людини, котре «усякій свідомості дає підніматися». Мова ж повторює усе, «що замислене серцем».

Залежно від домінуючого елемен-та виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»); в) малорухливі» повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551—479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих, «хто ніколи не вчиться». Перші — мудрі правителі. Другі — мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалю-ватись. Треті — вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні — «народ» — потребують керів-ництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, віч-ність, здатність до діяльності. Потенційно душа володіє знан-ням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і не-скінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому стані, вона займається неадекватною діяль-ністю та підвладна стражданням.

2. Таблиця 1. Етапи становлення предмета психології як науки

Час виникнення | Провідне поняття | Стисле визначення

Десятки

тисячоліть до н. е. | Душа в архаїч-

ному розумінні | Двійник тіла, що живе власним життям та покидає тіло під час сну, смерті, непритомності

Кінець IV тис.

до н.е.

| Душа

| Нематеріальна, не залежна від тіла пізнавальна та життєдайна основа. В античну епоху

ототожнювалась з атомом, вогнем, повітрям, а в епоху середньовіччя — із свідомістю

як здатністю до рефлексії

Перші

століття н. е. | Свідомість

| Сукупність мотиваційних, пізнавальних та емоційних властивостей індивіда

Друга

половина XIX ст.

| Поведінка

| Сукупність реакцій у відповідь на зовнішні подразники. Згідно з поглядами біхевіористів має бути протиставлена свідомості

Кінець XIX ст.

| Самосвідомість

| Система уявлень індивіда про себе, що регулює його стосунки з іншими людьми, ставлення до себе, образ власного «Я» з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінково-вольовими компонентами

Початок ХХ ст.

| Особистість

| Соціальне зумовлена система психічних якостей індивіда, яка формується і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні. Містить комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні, інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості суб'єкта творчої діяльності

3. Етико-філософські положення стародавнього Сходу впли-нули на формування наукових поглядів філософів старо-давньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 — бл. 483 до н. с.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випарову-ючись з вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. «Вогняність» та «вологість постійно переходять одна в од-ну, породжуючи одна одну.

За Анаксагором (бл. 500—428 до н. е.), розум («нус») визначається як «принцип усього». «нус» присутній в усьо-му — від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мис-лення, закономірності, організованості.

Демокріт (бл. 460 — бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 — 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумо-вого знання.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469—399 до н. е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз у процесі спе-ціальної діяльності моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384—322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об'єктивного і генетичного методів. За Арістотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного жит-тя, а не всього матеріального світу в цілому.

Відомий філософ стародавнього Риму Лукрецій Кар (бл. 99 — 55 до н. е.) ввів нове поняття «анімус» (дух) для позначення «тонкої безіменної матерії», яку досліджував його вчитель Епікур, — замість терміна «аніма» (душа).