У формуванні цілей виховання теорія педагогіки повинна виходити з необхідності розвитку у дітей якостей, які б допомагали людині реалізувати себе і як особу суспільну, і як неповторну індивідуальність із своїми специфічними запитами та індивідуальними методами соціальної самореалізації. Мета життя - життя, тобто сам процес життя. Навчити цьому процесові повсякденного здорового проживання індивідуального життя в нормальних умовах - важливе завдання в системі цілей виховання.

Центральним системоутворюючим поняттям, яке характеризує процес самореалізації людиною своїх сил і здібностей, є поняття культури самовизначення людини. Навчитися жити - значить виробити свою позицію у житті, своє світосприйняття, відношення до себе, до навколишнього середовища, зрозуміти себе, інших, суспільний процес, поставити собі завдання, щоб діяти у відповідності з ними. Без цього неможливий розвиток. Слід підкреслити, що у самовизначенні центральним компонентом є вироблення позиції. Саме у формуванні діяльної позиції творця - змінювача себе полягає специфіка виховної роботи класного керівника.

Самовизначення передбачає як самостійність і позиційну визначеність, так і програму дій для її втілення. Основною умовою для дії цього механізму, його базою є наявність сфер самовизначення. Таких сфер чотири: людина, суспільство, природа, інтегративні продукти людської діяльності (неосфера).

Сфера “Людина” передбачає самовизначення у розумінні самоцінності людського життя, індивідуальності, самобутності цього процесу, сенсу діяльності. Самовизначення у цьому забезпечує гуманістичний початок життєдіяльності і самого виховання.

Самовизначення у сфері “Суспільство” відбувається через засвоєння цінностей такого порядку, як Батьківщина, правова держава, сім’я, праця.

Самовизначення у сфері “Людина-природа” може будуватися через пізнання себе як частини природи, через вдосконалення себе, через розуміння власної відповідальності перед майбутніми поколіннями у процесі освоєння і перетворення природи.

“Продукти людської діяльності” як сфера самовизначення передбачає усвідомлення моральної відповідальності у використанні продуктів науково-технічного прогресу, у засвоєнні людської духовної культури, у відтворенні національних традицій та їх розвитку як частини світової культури. Особливої уваги заслуговують виявлення і формування народних та національних основ культури особистості.

Таким чином, ми та детально зупинилися на культурі відношення людини до самої себе, а через це - до інших людей, природи і суспільства тому, що це і є новий гуманістичний погляд на виховання. Допомогти людині, що росте, шукати свій сенс життя, створювати сприятливі умови, щоб з дитячих літ її буття і спілкування з іншими людьми, з навколишнім світом було гідним людини - це і значить виконувати головне призначення вихователя.

Кожний педагог розуміє: без допомоги дорослого, діти досить довго не можуть зорієнтуватися у світі, їм важко вирішувати різні життєві завдання, набувати духовної культури.

Що значить викликати у підлітка прагнення до духовного життя? Це значить виховувати прагнення до Правди, Добра і Краси. У процесі прагнення людини до Добра, Правди і Краси і відбувається її життєве самовизначення.

Але у психолого-педагогічному плані недостатньо лише знати, що слід формувати у людини, важливо розуміти, яким чином відбувається засвоєння культури і саморозвиток особистості. Тобто, необхідно визначити завдання, які забезпечують “механізм” виховання. При цьому слід мати на увазі, що виховання без бажання самої дитини удосконалювати себе неможливе. Тому управління процесом розвитку особистості є ні що інше, як допомога школяреві у його саморозвитку. Це “само” і є основним орієнтиром педагога, бо здатність до самовизначення є головним механізмом розвитку вільної, гуманної, свідомої людини, яким повинен бути громадянин України.

Сьогодні сучасне суспільство потребує не вузьких спеціалістів – носіїв окремих виробничих функцій, а у всебічно розвинених соціально активних особистостях, які мають фундаментальну наукову освіту, багату внутрішню культуру. Не дивлячись на те, що для будь-якого кваліфікованого спеціаліста необхідні глибокі знання, для педагогічної діяльності вчителя особливо важливі професійно значущі особистісні якості. Становлення вчителя – це в першу чергу формування його як особистості і лише потім – як професійного працівника, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі педагогічної діяльності. Не залишає сумнівів те, що успішність професійної підготовки у вузі залежить від професійно значущих особистісних якостей, а недостатній їх розвиток у певної групи студентів є причиною недостатньої професійної успішності. Адже особистісні якості, дозволяючи передбачати характер взаємодії між особистістю і педагогічною професією, формуються ще в шкільні роки. Завдання довузівського етапу – виявити учнів зі здібностями до педагогічної праці, з вираженими професійно значущими особистісними якостями.

Для вивчення професійних намірів, інтересів і нахилів можна застосувати такі методичні заходи, як анкети, опитувальники, твори. Для дослідження здібностей застосовується спостереження, природний та лабораторний експерименти, аналіз продуктів діяльності, тести (спроби, випробовування). Тести призначаються, преш за все, для виміру рівня розвитку тієї чи іншої якості, здібностей, особливостей особистості. Найбільш чітку спробу виділення педагогічних здібностей в клас спеціальних і особливих якостей від виконавця застосувала Н.В. Кузьміна. Дослідження показали, що педагогічно обдаровані вчителі здібні не тільки адекватно розуміти своїх учнів, але й цілеспрямовано впливати на них в процесі дидактичної комунікації. Це дозволило виділити два взаємопов’язаних рівня соціального відображення характеристик педагогічної діяльності: рефлексивний і проективний. Рефлексивний рівень включає емпатію педагога, почуття міри або такту і самоконтролю. Проективний рівень виділяє п’ять видів специфічного проектування результатів впливу на учня: а) гностичний; б) власне проективний;