Проблема психічного розвитку дитини і дорослої людини.
План
1. Життєвий шлях особистості.
2. Проблема періодизації життєвого шляху людини. Поняття “життєвої кризи”. Вікові кризи та їх роль у житті особистості.
3. Критичні періоди в дитячому і юнацькому віці: їх прояви та особливості протікання.
1. Життєвий шлях особистості.
В психологічній науці проблема цілісного життєвого шляху особистості є однією з найменш розроблених.
Життя людини, з одного боку, є біологічним явищем, а з іншого – соціально – історичним фактом. Соціально – історична, специфічна для людини якість індивідуального буття фіксується у понятті життєвого шляху. Отже, під цим поняттям ми розуміємо життя людини як особистості. Життєвий шлях починається пізніше онтогенезу, подібно до того, як людина стає особистістю пізніше, ніж починає існувати у формі індивіда.
У вивченні життєвого шляху можна виділити два аспекти, які відповідають двом напрямкам досліджень у психології:
а) віковий аспект (розкриття загальних особливостей особистості на різних вікових етапах);
б)індивідуально – психологічний (дослідження своєрідності психологіч-ного розвитку конкретної особистості).
У вітчизняній психології велика заслуга у постановці і розробці даної проблеми належить С.Л.Рубінштейну (1935,1946,1973) і Б.Г.Ананьєву (1968). Зокрема, С.Л.Рубінштейн у праці “Основи психології” (1935) висуває ідею життєвого шляху як, з одного боку, деякого цілого, а з іншого – як деяких якісно визначених етапів, кожен з яких може, дякуючи активності особистості, стати поворотним, тобто радикально змінити її життєвий шлях [ 5 ].
Сутність людської особистості полягає у тому, що вона не лише розвивається як всякий організм, але й має свою історію . Щоб зрозуміти шлях свого розвитку в його істинно людській сутності, людина повинна його розглядати у певному житті: - чим я був? – що я зробив? – чим я став? Людина, яка зробила що – небудь значуще, стає у певному розумінні іншою людиною. Зрозуміло, що для цього потрібно мати і певні внутрішні можливості. Проте ці можливості і потенції людини глохнуть і відмирають, якщо вони не реалізуються [ 1 ]. Отже, психічний розвиток особистості опосередковується її теоретичною і практичною діяльністю, її ділами. Іншими словами, лінія, яка веде від того, чим людина була на одному етапі своєї історії, до того, чим вона стала на наступному, проходить через те, що людина зробила.
Для розуміння життєвого шляху людини і надання їй відповідної допомоги дуже важливо виявити, які стадії, етапи, фази проходить людина у своєму особистісному розвитку, які психологічні стратегії і тактики характерні для окремих періодів її формування, якими особистісними новоутвореннями ознаменована кожна стадія тощо. Спроба психологів розв’язати деякі з цих проблем стосуються лише ранніх етапів онтогенезу людини. Період юності вивчено значно слабше, а дорослості, на жаль, взагалі залишається білою плямою. На сьогоднішній день в різних науках (антропології, психофізіології, педіатрії, геронтології, психології) за різними критеріями розроблено ряд змістовних періодизацій психічного розвитку людини [ 2 ].
В геронтології найбільш досконало вважається періодизація Д.Б.Бромлей, розроблена за психофізіологічними характеристиками. Людське життя вона розглядає як сукупність п’яти циклів: утробного, який складається з чотирьої стадій (зігота, ембріон, плід, момент народження), дитинство (від 0 до 11-13 років), що включає три стадії (від народження до 18 місяців життя, від 18 місяців до 5 років, від 5 років до 11-13 років); юність (від 11-13 років до 15-21 років), що складається з двох стадій(ранньої і пізньої юності); дорослість (від 21-25 років – до 65 років), яка включає чотири стадії (ранню дорослість, середню, пізню і передпенсійний вік); цикл старіння (від 65 років до 70 і більше) складається з трьох стадій (відхід від справ, старість, хвороблива старість)[ ].
Б.Г.Ананьєв, порівнюючи періодизацію Д.Б.Бромлей з багатьма іншими, зазначає, що її необхідно визнати найбільш придатною для дослідження взаємозв’язків між віковими періодами і поворотними моментами життєвого шляху людини. В сучасній антропології, психології і геронтології прийнято співставляти зрушення в різні вікові періоди за десятиліттями чи п’ятиліттями.
У вітчизняній психології спробу розробити загальну періодизацію життєвого шляху особистості в рамках комплексного підходу до людини, розробив Б.Г.Ананьєв.
Він виділив 10 “фазних перетворень” життєвого циклу людини: період немовляти, раннє дитинство, дитинство, підлітковий вік, юність, молодість, середній вік, похилий вік, старість, перестарілість [1, с.135]. За основу періодизіції вчений взяв дві основні характеристики індивідуального розвитку: психофізіологічну і соціально – психологічну. Проте у працях Б.Г.Ананьєва та його співробітників детально була проаналізована лише динаміка ряду психофізіологічних функцій, а періодизація розвитку особистості як “вершинного” утворення залашалась в очікуванні свого Галілея. Про це писав сам вчений: “Ми не вважали за можливе апріорно формулювати певні принципи періодизації і визначати межі між періодами без дослідницьких даних, брак яких відбився на всіх відомих періодизаціях “[ 1, с.13 ].
Особливий інтерес психологів і практичних працівників привертає епігенетична концепція особистості американського психолога Е.Еріксона., який створив соціально – психологічну теорію цілісного “життєвого циклу” людини [7 ].
За Е.Еріксоном особистість шукає такі шляхи включення у конкретно – історичне життя суспільства, які б дозволили їй розв’язати свої внутрішні конфлікти і суперечності, що обумовлені її зіткненням з соціальним оточенням на ранніх етапах становлення.
Основний методологічний прийом Е.Еріксона полягає у русі від узагальненої характеристики зрілої особистості до пошуків джерел її організації на попередніх стадіях. Зрілість особистості вчений розуміє як “ідентичність” або психосоціальну тотожність. Ідентичність особистості є результатом