Реферат на тему:

Типологія адаптаційного подолання кризи підліткового віку

Тема підліткового дорослішання цікава для науковців, перш за все, тим, що саме в цей період життя людини виникає вікова криза. Необхідність адаптаційного подолання вікової кризи є вельми важливим завданням як для самих дітей, так і для їх дорослого оточення (практична актуальність проблеми). Узагальнення значного прикладного матеріалу з цього питання (наукова актуальність проблеми) потребує обов’язкового теоретичного обгрунтування. Однією з форм побудови необхідних теоретичних викладок є типологія.

Розробці пропонованої типології (мета статті) передував, по-перше, аналіз теоретичних досягнень з різних (за методологією) галузей психології – теорій становлення особистості у викладенні вітчизняних та зарубіжних авторів [1; 6; 8; 10; 12; 17], теорій концепції життєвого шляху [2; 3; 11; 14], екзистенціальної філософії [7; 15; 16] та екзистенціальної психології [4; 9; 13; 18]. По-друге, враховувалися результати власного емпіричного дослідження, проінтерпретовані за допомогою якісних і кількісних методів опрацювання (контент-аналіз, класифікація, кластерізація, кореляційний і факторний аналіз). При розгляді кризи підліткового періоду було зроблено (основний висновок дослідження) акцент на впливі на перебіг цього періоду екзистенціального аспекту дорослішання, а не фізіологічного, психологічного чи соціального (хоча участь цих змінних у зростанні дитини безумовно враховувалася). Зміст же екзистенціального аспекту розкривався нами як процес визначення підлітком своєї смисложиттєвої позиції (тобто розуміння, інтерпретація, створення ним основ свого існування [1]).

До емпіричного дослідження було залучено 132 молодих людей віком від 17 до 20 років (студенти економічних спеціальностей). Їм було запропоновано структуроване інтерв’ю „Моє дорослішання”, що дозволило з’ясувати, як же бачать власний підлітковий вік „вчорашні” діти. Структура інтерв’ю та його зміст грунтувалися на теоретичних положеннях філософії існування та екзистенціальної психотерапії [18]. З досліджуваними проводилися індивідуальні бесіди, в яких ставилися такі запитання: „Що більше впливало на перебіг вашого підліткового періоду – фізіологічні зміни чи духовні?”, „Як саме змінювалося ваше ставлення до світу й до себе рік за роком під час дорослішання?”, „Коли вперше ви почали (якщо починали взагалі) замислюватися над своєю суттю?”, „Як впливали на процеси вашого зростання події зовнішнього та внутрішнього життя?” [18].

Вибір досліджуваних саме такого віку (17 – 20 років) пояснюється тим, що брати інтерв’ю в підлітка недоречно, оскільки він ще не може розрізнити початок і закінчення свого перехідного етапу від дитинства до дорослості. Молоді ж люди, яким понад 20 років, вже встигли пережити чимало важливих подій, так що пригадувати якісь деталі дорослішання їм уже непросто (виникає відоме всім явище: дорослі забувають, якими в дитинстві вони були насправді [6]).

Випереджаючий теоретичний аналіз підліткового періоду, про який вже говорилося, дозволив розкрити логіку набуття внутрішнім світом підлітка екзистенціального змісту (ця логіка відображена у критеріях контент-аналізу даних емпіричного дослідження). Тобто екзистенціальний аспект проявляється через такий зміст: 1) набуття актуальними для підлітка потребами (визнання, прийняття, любов, належність, незалежність, визначеність, самовизначення, досягнення успіху) смисложиттєвої значущості; 2) неусвідомлення підлітком власних глибинних сутнісних почуттів (страх, віра, образа); 3) відображення у способах подолання перешкод (пряме досягнення мети, відхід, втеча, створення поведінкового образу-маски, маніпуляція та напад на перешкоду) ставлення підлітків до власної екзистенції, основну частину якого становить почуття неприйняття себе та свого існування. Все це розмаїтття проявів екзистенціального аспекту, враховуючи вплив соціального оточення і випадкових подій, можна було б покласти в основу нашої типології дорослішання. Однак, оскільки при застосуванні цього методу опрацювання даних в межах нашої теми ставилася дослідницька мета (щось визначити), а не констатуюча (щось підтвердити), доречніше було використати інший критерій для побудови типології.

В цілому в інтерв’ю кожного респондента відображена лінія його життя за підлітковий період. Набір досліджуваних було припинено тоді, коли ми перестали отримувати якісно нову інформацію щодо їх зростання; тобто, на загал, лінії життя, незважаючи на різницю в біографіях, почали дещо повторюватися. Це дало змогу, не звертаючись до аналізу інтерв’ю за всіма використаними критеріями, провести групування (на основі експертної оцінки інтерв’юера) загального перебігу підліткового віку респондентів. А вже після виокремлення типів дорослішання було визначено ту основу, що об’єднала різні інтерв’ю в один тип.

Такий метод обумовлювався тим, що побудова типології лише на одній основі призвела б до необхідності визначати кілька класифікацій, адже нам потрібно охопити всі випадки дорослішання (наприклад, класифікація, яка була б побудована на основі виникнення внутрішньої або зовнішньої конфліктності під час зростання дитини, не відобразила б впливу соціального оточення на це зростання).

Отже, в результаті узагальнень інтерв’ю ми отримали, за їх математичним сенсом, не класи, а кластери, в основу кожного з яких покладено окремий критерій, окрема об’єднуюча ознака. Але при інтерпретації типів обов’язково враховувалися особливості подолання підлітками перешкод на шляху задоволення значущих потреб та наявність у їхньому житті зовнішньої системи оцінювання екзистенціальних переживань („старшого друга” – дорослої людини, яка мала безпосередній вплив на світоглядне становлення підлітка). Останнє положення знайшло відображення в порядку представлення типів.

Дорослішання за типом вибуху – стосовно існуючих соціальних порядків цей тип об’єднує найбільш небезпечних підлітків, оскільки їхня поведінка завжди спрямована (чи має вигляд спрямованості) проти чогось або проти когось. Однак ми назвали цей тип „вибухом”, а не „протестом”, бо в основі такої поведінки, як свідчать респонденти, лежить швидке наростання значущості однієї з потреб смисложиттєвої значущості при повному (паралельно) неусвідомленні сенсу своєї поведінки. Причому ця різка актуалізація потреби відбивалася не лише на внутрішніх переживаннях, але