поведінці: всередині могли вирувати емоції, але зовні все було тихо й мирно. Можливо, така пасивна позиція пов’язується з якимись особистісними властивостями (зокрема, з локусом контролю, але це потребує окремого дослідження). Однак, як показали інтерв’ю, у декого з респондентів після завершення підліткового віку спостерігалася зміна загальної активності, тобто пасивна поведінка була їм притаманна лиш певний час. Крім того, за свідченнями самих же респондентів, вони страждали від власної неактивності, прагнули до дій і досягнень. Однак, частково через зовнішні перешкоди (в більшості представників цього типу в житті склалися несприятливі соціальні обставини), частково через внутрішні (несформованість необхідних умінь) вони не використовували активні способи досягання мети: найчастіше „долали” перешкоди за типом втечі та/або відходу. Склалося враження, що підлітками вони ніби завмирали усередині себе, сподіваючись на появу сприятливих моментів у житті. І це завмирання на своїх переживаннях не залежало від наявності зовнішньої системи оцінювання: половина респондентів мала в житті „старшого друга”, вплив якого проте простежувався у виникненні в цих респондентів почуття прийняття себе та свого стилю життя.
Безкризове дорослішання. Майже половина респондентів (43,8 %) визнали свій перехідний вік як безкризовий період, однак лише третя частка від всієї вибірки увійшла до складу цього типу дорослішання. Тобто, незважаючи на те, що підліток може й не відчувати гострих внутрішніх змін у собі, кризовість у його життя може внести соціальне оточення або вплив випадкових подій. Інакше кажучи, перш за все до цього типу потрапили респонденти, в яких склалися сприятливі життєві (та соціальні) обставини. Крім того, основа маса досліджуваних, які під час дорослішання мали „старшого друга” (зовнішня система оцінювання екзистенціальних переживань), також виявилася в цій групі. Додамо, що кожен з представників цього типу відзначав, що він узагалі не помітив у собі наростання якоїсь конфліктності: міжособистісні конфлікти траплялися, але всі вони мали ситуаційний характер і не впливали на загальний перебіг психічного стану. Через те, що була сприятлива ситуація розвитку, зростання значущості смисложиттєвих потреб супроводжувалося появою відповідних умов для їх задоволення. Відтак основним способом долання перешкод, хоча необхідність щось долати в цих респондентів виникала досить рідко, було пряме досягнення мети. Тут виявилася цікава особливість: серед усієї вибірки респондентів були такі, що не зовсім розуміли (та приймали) зміст і перебіг нашого інтерв’ю через невміння аналізувати себе та своє життя (вони демонстрували певну непсихологізованість свого сприйняття та мислення). Так ось 84,4 % таких „непсихологічних” респондентів потрапили саме до цього типу дорослішання. У появі цієї особливості можна побачити окремий сенс: адже будь-яка здатність починає розвиватися тоді, коли в ній виникає необхідність. Отже, невміння аналізувати себе ще раз засвідчує, що в цих досліджуваних життєвий шлях складався досить позитивно (гармонійно), оскільки активатором для будь-яких роздумів завжди постає певна проблема, яку треба вирішити.
Дорослішання за типом зламу. Респонденти, життєписи яких склали цей тип, дуже відрізнялися від решти тим, що в їхньому житті сталися випадкові травматичні події (смерть близьких, хвороба тощо), вплив яких призвів до відмови від становлення смисложиттєвої визначеності або ж до прискорення цього процесу. Не відомо, як би відбувалося їхнє дорослішання в інших умовах, однак кардинальна зміна життя в один момент перекреслила їхнє попереднє життєставлення в цілому. Вони на власному досвіді пережили безпосередню зустріч із „кінцевими даностями існування” (зі смертю, самотністю, безглуздістю життя) [18], що примусило половину з них вдаватися до фантазій або спроб самогубства. Травматична подія ніби відрізала дитинство, залишивши їх з почуттям порожнечі (екзистенціальна безгрунтовність та екзистенціальна ізоляція). Швидкість „заповнення” цієї порожнечі, як показало інтерв’ю, на 100 % залежала від наявності „старшого друга” (зовнішньої системи оцінювання переживань): у респондентів, у яких така людина була вже під час травми, посттравматична адаптація завершилася за півроку; у протилежному випадку адаптації взагалі не відбувалося (деякі респонденти ще й досі живуть під впливом минулих подій), доки не з’являлася людина, яка допомагала вийти зі стану посттравматичного трансу. Тобто, в будь-якому випадку підлітки виявилися неспроможними конструктивно „пере-жити” [5] травмуючі події самостійно. Респонденти, у яких не було зовнішньої системи оцінювання на момент дорослішання, також охарактеризували свій підлітковий вік як внутрішньо бурхливий з постійною емоційною напругою. Загалом же в усіх представників цього типу дорослішання (через болісне усвідомлення ненадійності світу, в якому сьогодні щось ще існує, а назавтра – вже ні) закріпилося подолання перешкод як відмова та/або втеча.
Отже, маємо узагальнення ліній перебігу підліткової кризи, яке знайшло своє втілення у вищеописаних типах дорослішання.
Висновки:
1. Якщо представити типи дорослішання за ступенем поширення серед підлітків, то одержимо такий ранговий розподіл (за принципом зменшення): безкризове дорослішання (28,1 %), дорослішання з активним подоланням (21,9 %), дорослішання за типом зламу (18,8 %), пасивно-страждальницьке та активно-адаптаційне дорослішання йдуть на одному рівні (по 12,5 %). Завершує схему дорослішання за типом вибуху (6,3 %). Тобто, на один тип максимально соціально сприятливого зростання припадає п’ять таких, що так або інакше створюють труднощі усім оточуючим. І водночас тип максимально несприятливого для соціуму дорослішання виявися на останньому місці, хоча в нашому суспільстві поширений стереотип про існування серед підлітків значно більшого відсотка „вибухового” типу дорослішання.
2. В цілому виокремлені типи дорослішання дають можливість наочно простежити залежність появи та наростання підліткової кризовості (поєднання внутрішньої і зовнішньої конфліктності) від наявності несприятливих соціальних (життєвих) обставин. Маємо математичне підтвердження цього висновку: значущий кореляційний зв’язок між цими змінними