Поняття стратегії життя означає цілісне уявлення людини про основні шляхи і методи досягнення своєї стратегічної мети в житті. Це поняття включає в себе уявлення людини про послідовність здійснення життєвих цілей, планів, завдань у різних сферах суспільного буття і щодо самої себе. Поняття стратегії життя відображає не просто певну позицію особистості у певний час. Стратегія життя – це процес. Разом із зміною у часі особистості (її духовний розвиток, здобуття знань і набуття практичного досвіду), разом із ускладненням і уточненням моральної і естетичної, зміцненням вольової і збагаченням інтелектуальної сфер, переструктуруванням ціннісної системи, разом із змінами зовнішніх умов життя у неї змінюється, коригується і стратегія життя.[22;302]

Людське життя може здійснюватися або як процес, що відбувається стихійно, або як усвідомлено і творчо спрямований шлях життя.

Життєтворчість полягає у активному, відповідальному, творчому ставленні особистості до себе, до світу, до вирішення життєвих завдань. Вона передбачає постійний розвиток, самовдосконалення особистості, адже життєтворчість вимагає набуття нових знань, вмінь, пов’язаних з самим процесом життя. До них можна віднести вміння спілкуватися, встановлювати контакти, адекватно оцінювати свої можливості та умови середовища, здатність до нетрадиційного переходу у вирішенні проблем та інше.

Життєтворчість можлива за умови розвитку всіх сфер особистості: духовної, емоційної, вольової, інтелектуальної, моральної; за умови самопізнання та розкриття внутрішнього потенціалу особистості.

Особистість є не лише “ансамблем суспільних відносин”. Вона дійсно “господар” власних психічних функцій (В.Джеймс), найвища інстанція, що інтегрує життя людини як таке (Г.Олнорі). Особистість є цілісністю, яка має певну глибину, самовизначається, діючи свідомо та цілеспрямовано (В.Штерн), що дає їй змогу створювати світ власного буття.

Особистість не просто адаптується, пристосовується до навколишнього середовища. Вона спочатку виділяє. Виокремлює себе з оточення, щоб пізніше вже в інший спосіб, вибірково пов’язати себе з ним. Зовнішні фактори детермінації життєдіяльності особистості відкинути неможливо, але вони заломлюються через внутрішню своєрідну структуру, набутий досвід, індивідуальні відлети, актуальні прагнення. Змінити зовнішній світ особистість не може, але вона може змінити своє ставлення до нього, переживання окремих подій життя.

Дослідження можливостей гармонізації особистісного розвитку, яке зосереджувалося б лише на зовнішньому боці людського існування, або вивчало б людину поза світом, окремо від нього, не може бути коректним. Лише постійне зіставлення внутрішнього і зовнішнього себе та інших, реального й морального є умовою розробки конструктивних технологій життєздійснення.

Особистість створює свій життєвий світ, структуруючи зовнішню дійсність відповідно до внутрішньої. Цей світ є певною цілісністю внутрішнього психічного життя, як усвідомлюваного, так і неусвідомленого у поведінці, спілкуванні, діяльності. Структура життєвого світу є своєрідним опосередкуванням структури особистості. Життєвий світ завжди у чомусь збіднює зовнішню дійсність. Чому відбувається це збіднення? Передовсім тому, що далеко не все у навколишньому середовищі нас в однаковій мірі цікавить, не все відповідає цілям нашої основної діяльності, нагальним потребам.[22;206]

Але водночас відбувається і збагачення зовнішньої дійсності, привнесення в неї свого, індивідуального, культурно-історичного змісту, забарвлення її у самостійні кольори. Саме особистість з її планами та установками, ??? потребами та несвідомими імпульсами визначає ракурс, що в ньому людина бачить зовнішній світ, орієнтується, пристосовується до життя. Ще давньогрецький філософ казав: “Людина є мірою всіх речей”.

Факторів для взаємо заломлення внутрішнього і зовнішнього багато. Так, стосунки близьких і чужих, друзів і ворогів, матеріальні обмеження і моральні стимули суттєво впливають на процес світобудови. У життєвому світі особистості співіснують не реальні фізичні об’єкти в їх взаємодії, а їхні суб’єктивні інтерпретації.

Життєвий світ особистості можна розглядати як деяку концептуальну модель багатовимірного відображення реальності, яка описує об’єктивну дійсність за допомогою різних перцентивних, вербальних, міфологічних, символічних мов. Образи, символи, знаки надають світові особливої форми, індивідуальної “упаковки”. Це пряма і зворотна проекція внутрішнього і зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена і за кожного відображення змінювана реальність. [22;207]

Саме розгляд особистості у її життєвому світі дає змогу уникнути непродуктивної дихотомії матеріального та ідеального, біологічного та соціального, моралі та суспільства, подолати традиційні відчуження душі і тіла.

Сучасні дослідження характеризують життєвий світ як соціокультурний феномен, сферу безпосередньої діяльності людини, що в ній втілюються її сутнісні сили, необхідну сторону соціально-діяльнісної сутності особистості для якої найважливішим є процеси світобудування, світорозуміння та світопереживання.

Життєвий світ особистості, як і кожний світ, має власні координати, свою просторово-часову мережу. Помилкою було б уявляти особистісний універсум у фізичних вимірах, досліджуючи особливості сприймання фізичного простору і часу. Доцільніше визначити саме психологічні координати.

Оскільки реальність у кожної людини відносно автономна і суб’єктивна, все, що є значущим і байдужим, утіленим і неприйнятним, виступає як складний фільтр для індивідуально-неповторного відбиття довкілля і себе в ньому. Час у такому світі доцільно зіставляти з тривалістю життя і можливою самореалізованістю, ступенем вияву себе, своїх потенцій, мірою саморозкриття, самореалізації.

Дослідження психологічного часу особистості, його властивостей, особливостей, переживання, регулятивних потенцій є способом вивчення життєвого світу, закономірностей його побудови особистістю, специфіки розвитку, характеру видозмін. Колишнє сприймання особистості як конгломерату мотивів, потреб, настановлень, відношень, характерологічних особливостей змінюється вивченням її у реальному потоці життєдіяльності, всередині унікального й неповторного життя, даного кожній людині. Розуміння особистості, як суб’єкта життєздійснення, життєтворчості (В.Н.Роменець, Л.В.Сохань) є розумінням її ставленням до часу життя, реальних можливостей здобуття нею справжньої свободи самовиразу. Час становлення особистості, формування її життєвого світу не зводиться до характеристик часу фізичного як форми буття матерії. Неправильно було б ототожнювати його і