Але якщо вважати, що мімічні реакції є цілком уродженими, то з цього випливає, що кожна людина повинна безпомилково «зчитувати» емоції по міміці іншої людини. Це твердження було спростовано експериментами Боринга і Титченера, у яких випробуваним пред'являлися картки зі схемами мімічних відображень емоцій. Випробувані випробували великі утруднення в класифікації цих схем, думки оцінюючих знайшли досить великі розбіжності. До таких експериментальних досліджень, спрямованих на прояв у випробуваного спонтанних емоційних реакцій, відносяться експерименти Лендіса. Щоб викликати спонтанні негативні емоції, за спиною випробуваного зненацька лунав постріл чи експериментатор наказував випробуваному відрізати голову живому пацюку. Потім по фотографіях, зробленим під час експерименту, аналізувалися зсуви груп лицевих м'язів. У результаті з'ясувалося, що знайти «типову» для всіх людей міміку страху, гніву й інших емоцій неможливо. Але також було встановлено, що в кожного з випробуваних є деякий характерний для нього набір мімічних реакцій, що повторюються в різних ситуаціях. Результати даного дослідження суперечать даним, отриманим в інших експериментах. Наступні експерименти Лендиса були спрямовані на те, щоб пояснити ці протиріччя. Лендис просив випробуваних зобразити деякі емоції, що вони раніше випробували в експерименті. Виявилося, що мімічна імітація емоцій відповідає загальноприйнятим формам експресії, але зовсім не збігається з природними проявами тих же самих емоцій, випробуваних в експерименті.

Вчені виділяють 3 фактори, що впливають на формування мімічного вираження емоцій:

вроджені видотипові мімічні схеми, що відповідають визначеним емоційним станам;

заучені, соціалізовані засоби прояву почуттів, що підлягають довільному контролю;

індивідуальні експресивні особливості, що додають видовим і соціальним формам мімічного вираження специфічні риси, властиві тільки даному індивіду.

Міміка має дуже велике значення в практиці людської взаємодії. Саме обличчя співрозмовника завжди притягає наш погляд. Вираз обличчя забезпечує постійний зворотний зв'язок: по ньому ми можемо судити, зрозуміла нас людина чи ні, чи хоче вона щось сказати у відповідь. Міміка свідчить про емоційні реакції людини.

ВИСНОВКИ

Отже, різні форми невербальної поведінки використовуються для виділення чи акцентування вербального повідомлення, для посилення якої-небудь частини повідомлення, для пояснення мовчання, для додавання нової інформації до висловлення чи для перекручування вербального повідомлення. За допомогою теоретичних моделей комунікату легше зрозуміти внесок невербальної поведінки в консультативні відносини. Чутливість до невербальних повідомлень вимагає концентрації і розвивається в процесі тренування.Вивченню важливості невербальних натяків присвячено кілька досліджень.

Вчений Клейборн у ході дослідження вербальних втручань і невербальної поведінки виявив, що комунікати сприймають використання інтерпретації як ознаку компетентності комунікананта, а вербальним перефразуванням довіряють у меншому ступені. Точно так само вони сприймали експресивне невербальне поводження комунікантів (вокальну варіативність, лицеву експресію, зоровий контакт і жести). І навпаки, привабливість і компетентність комунікантів, чия невербальна поведінка було порівняно не експресивною, оцінювалася нижче.

Дослідники Собелман і Лакросс повідомили, що клієнти сприймають афіліативні форми невербальної поведінки, як більш теплі і привабливі. У категорію афіліативних форм невербальної поведінки були зараховані посмішки, кивки, рухи кистей рук, зоровий контакт, напрям плеча до клієнта під кутом 90° і нахил корпуса тіла вперед під кутом 20°. Проводилося також кілька досліджень кінесичної невербальної поведінки. Шпігель і Махотка виявили, що пози з відкритою позицією рук оцінюються як холодні, відразливі, соромливі і пасивні, тоді як пози з помірковано відкритими позиціями рук оцінювалися як теплі і приймаючі. Пози з надмірно відкритими позиціями рук оцінювалися як нескромні і ексгибіцоністські.

Сміт-Хайнен підтвердила, що поза зі схрещеними руками - найхолодна й у меншому ступені характерна для емпатичної установки. Вона також досліджувала різні варіанти положення ніг з погляду “теплоти” і “емпатії” і встановила, що найхолоднішою і найменш емпатичною є поза зі схрещеними ногами, при якій щиколотка однієї ноги лежить на коліні іншої ноги; однак поза, при якій коліно однієї ноги лежить на коліні іншої ноги, а також поза, при якій людина сидить “з ногами” на чи дивані в кріслі, не оцінювалися як холодні і менш емпатичні.

Уаксер досліджував можливості визначення тривоги по різних елементах невербального поводження. Отримані ним результати в цілому підтримують теорію Екмана. Учасникам дослідження вдавалося визначити наявність тривоги по одним тільки невербальним ознакам. Найважливішими невербальними натяками, що дозволяли встановити наявність тривоги, були положення кистей рук, погляд, положення губ і положення корпуса тіла. Для клієнтів, що випробували тривогу, робили характерні нервові рухи кистей рук і нехарактерні сигнальні жести; також для них був характерний менш тривалий зоровий контакт зі співрозмовником; вони рідше посміхалися і тримали корпус тіла більш напружено. Це дослідження підтвердило те, що більш виразну “витічку” правдивої інформації дає тіло, а не обличчя. Крім того, виявилося, що спостерігачі, що оцінювали рівень тривоги клієнтів, були зосереджені в більшому ступені на рухах рук, чим на інших формах невербального поводження. Інші області тіла (наприклад, ноги і ступні), очевидно, рідше привертають до себе увагу спостерігача. Відомо, що між комунікантом і комунікатом можуть виникнути комунікативні утруднення через класові і культурні розходження. У визначеній мірі ці ускладнення можуть бути викликані особливостями невербальної поведінки і властивих індивідам форм проведення бесіди.

Обсяг особистого простору, необхідний для комфортного самопочуття, неоднаковий для представників різних культурних груп. І комунікант, і комунікат можуть