Мотиваційну сферу людини можна оцінити за розвиненістю, гнучкістю, структурністю. Чим різноманітніші є потреби, мотиви, цілі людини, тим більш розвинена її мотиваційна сфера. Чим більш розмаїтими є шляхи задоволення потреб, тим гнучкіша мотивація. [28, ст. 86]

Таким чином, мотивацію, можна визначити, як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність.

1.1.2. Психологічні теорії мотивації діяльності особистості.

Співвідношення між діями людини та причинами, які зумовлюють та пояснюють ці дії, описує поняття мотивації. Це певна сукупність факторів (мотивів, емоційних переживань, очікувань, намагань тощо особистості), які спричиняють ту чи іншу форму активності особистості, спрямовану на зовнішній світ, явища індивідуального “Я” або інші існування сущого. Можна говорити про універсальну структуру мотивації особистості, проте зміст мотивування дій поведінки людини завжди залишатиметься суто індивідуальним, неповторним. Перш за все потрібно звернутися до історії психологічних поглядів на природу мотивації людини.

Науковому вивченню причин активності людини і тварини, їх детермінації, поклали начало ще великі мислителі стародавності – Аристотель, Геракліт, Демокріт, Платон, Сократ, що згадували про “потребу” як вчительці життя. Демократ, наприклад, розглядав потребу, як головну рушійну силу, яка не тільки привела в дію емоційні переживания, але й зробила людину розумнішою, дозволила набути мову, звичку до праці. Без потреб людина не могла б вийти на вищі стадії розвитку.

Геракліт докладно розглядав стимулюючі сили, потяги, потреби. На його думку, потреби визначаються уловами життя, тому свині радіють бруду, птахи купаються в пилові і золі тощо. Говорячи про зв’язок стимулюючих сил і разуму, Гераклит відмічав, що будь-яке бажання купується ціною “психеї”, тому зловживання прагненнями веде до її ослаблення. В той же час помірність в задоволені потреб сприяє розвитку і вдосконаленню інтелектуальних потреб людини. [12, ст. 9] Сократ, писав про те, що кожній людині властиві потреби, бажання, прагнення. При цьому головне являється не те, які прагнення людини, а те яке місце вони займають в її житті. Людина не може подолати свою природу і вийти із-під залежності від інших людей, якщо він не в стані керувати своїми потребами, бажаннями і поведінкою. Люди, не здатні приборкувати свої спонукання, які являється рабами тілесних пристрастей і зовнішньої дійсності. Тому людина повинна прагнути до мінімізації потреб і задовольняти їх тоді, коли вони стають дійсно насущними. Все це наблизило б людину до богоподібного стану, і головні зусилля волі і розуму вона змогла б спрямувати на пошук істини і смислу життя.

Вже в вченнях стародавніх мислителів обґрунтовується об’єктивно-причинний підхід до пояснення природи мотивації. Ширше її дослідження починаються у ХV ст., в період панування ідей гедонізму, згідно з якими задоволення, насолода вважалися найвищим благом і метою життя, а детермінантами поведінки визнавалися лише прагнення до задоволення та уникнення незадоволення як первинні, закладені в природу людини. До питань мотивації зверталися філософи ХVІІ ст. – Спіноза, Гоббс, Декарт. Спіноза вважав, що ефективність, пристрасна мотиваційна спрямованість мають розглядатися з об’єктивної точки зору. Він писав, що людина свої дії усвідомлює, але причин, якими вони визначаються, не знає. Механизм “усвідомлення” прихованих збудників поведінки та діяння і поступове підпорядкування енергії цих збудників свідомістю – один із психологічних механізмів “етичного” діяння та поведінки людини в суспільстві. [20, ст. 238]

Погляди на сутність і походження мотивації людини протягом усього часу дослідження неодноразово змінювалися, але незмінно розташовувались між двома філософськими течіями: раціоналізмом та ірраціоналізмом. Відповідно до раціоналістичної позиції, а вона особливо чіткою була в роботах стародавніх філософів і теологів аж до середини ХІХ ст., людина являє собою унікальну істоту особливого роду, яка не має нічого спільного з тваринами. Вважається, що вона і тільки вона наділена розумом, мисленням і свідомістю, має волю і свободу вибору дій. Мотиваційне джерело людської поведінки убачається виключно в розумі, свідомості і волі людини.

Ірраціоналізм як вчення поширюється в основному на дослідження тварин. Він підтверджує, що поведінка на відміну від людини, невільна, нерозумна, керується темними, неусвідомлюваними силами біологічного плану, що мають витоки в органічних потребах.

Друга половина ХІХ ст. ознаменувалася рядом видатних відкриттів у різних науках, у тому числі в біології – появою еволюційної теорії Ч.Дарвіна. Вона зробила значний вплив не тільки на природознавство, але й на медицину, психологію та інші гуманітарні науки. Своїм вченням Ч.Дарвін ніби перекинув місток над прірвою, що багато сторіч розділяв людину і тварин на два несумісних в анатомо-фізіологічному і психологічному відношеннях табори. Він же зробив перший рішучий крок вперед у поведінковому мотиваційному зближенні цих живих істот, показавши, що в людини і тварин є чимало спільних форм поведінки, зокрема емоційно-експресивних виражень, потреб та інстинктів. [13, ст. 166]

Новий етап вивчення детермінації поведінки почався в кінці ХІХ ст. в зв’язку з появою вченням Зігмунда Фройда про несвідоме і потяги людини. Він надавав рішучу роль в організації поведінки несвідомому ядру психічного життя, яке утворюється міцними потягами (інстинктами). У теорії Фрейда таких інстинктів було три: інстинкти життя, інстинкт смерті й інстинкт агресивності.

В тому ж напрямку розробив свою теорію і У.Макдауголл, який