1. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні, наочні, практичні);

2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності (методи стимулювання інтересу до навчання; методи стимулювання обов’язку та відповідальності; заохочення і покарання);

3. Методи контролю і самоконтролю (усний і письмовий контроль і самоконтроль, методи лабораторно-практичного контролю і самоконтролю).

Основні форми навчання це: урок, лекція, семінар, практичне заняття, лабораторна робота, навчальна екскурсія, дискусія, дидактична гра, консультація та ін.

Основними засобами навчання є: підручники, посібники, карти, атласи, таблиці, схеми, лабораторне обладнання, навчальні кабінети і майстерні, комп’ютерні класи, навчальне телебачення, відео, аудіо, кіно-матеріали, дидактичні тести з різних дисциплін тощо.

Педагогічні знання є не лише критерієм професіоналізму вихователів, вчителів та викладачів але й показником рівня загальної культури кожної сучасної людини.

Психологія – наука, яка вивчає процеси активного відображення людиною об’єктивної реальності у формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших процесів і явищ психіки.

Психіка – це властивість високоорганізованої матерії відображати об’єктивну дійсність на основі образу, який при цьому формується; регулювати діяльність і поведінку індивіда.

Основними формами психічного відображення є:

- психічні процеси (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мова, уява, увага, почуття, воля, прийняття рішень та ін.)

- психічні стани (інтерес, працездатність, втома, ейфорія, збудження, біль, потяг, любов, настрій та ін.)

- властивості особистості (темперамент, характер, здібності, спрямованість) та ін.

Протягом багатьох століть психологія була галуззю описових знань. Психологічні завдання були побічним продуктом діяльності лікарів, педагогів, філософів, фізіологів тощо. Лише у ХІХ ст. психологія поступово набуває статусу окремої науки їз своїм специфічним предметом.

Пояснення природи психічних явищ завжди було предметом гострої ідейної боротьби. Це виявилось у специфічному процесі розвитку психологічної науки, яка сьогодні являє собою сукупність десятків наукових напрямків, шкіл, теорій.

У історії розвитку психології як науки виділяються кілька етапів. На першому етапі (у стародавньому, античному та середньовічному світі) психічна реальність виражалась поняттями “дух”, “душа”. Існуванням душі пояснювались такі явища як сновидіння, смерть, народження, страх, натхнення та ін.
Платон (V – IV ст. до н.е.) вважав, що “дух”, “душа” – безсмертні, протягом усього життя душа спрямовує людину, а після смерті залишає її і вступає у світ “ідей”.
Аристотель (IV ст. до н.е.), якому належить перший психологічний трактат “Про душу”, навпаки, вважав, що “душа” не існує окремо від тіла, душа – це функція тіла. Центр душі – серце, куди надходять враження від органів чуття. Ці враження утворюють джерело ідей, які, поєднуючись між собою в результаті мислення, підпорядковують собі поведінку людини.

В період середньовіччя, який у Європі тривав більше тисячі років, панували релігійні погляди на сутність людини, згідно з якими вона осягається не через розум і пізнання, а через вищу істоту, яка є таємницею, що не доступна смертним.

На другому етапі (ХVІІ – ХІХ ст.) завдяки розвитку природничих наук склалися більш близькі до наукових уявлення про людину. Вони засновані на розумі, а не на вірі. Р. Декарт (ХVІ – ХVІІ ст.) одним з перших зробив спробу розкрити механізми поведінки людини. Душа, за Декартом, - це свідомість, тобто здатність індивіда шляхом самоспостереження пізнавати власні психічні явища. Отже, на цьому етапі психологія була наукою про свідомість. Свідомістю називали здатність думати, відчувати, бажати. Але поняття “душа” остаточно було замінено поняттям “свідомість” лише на початку ХХ ст., коли психіка була визнана лише однією з функцій організму, а її вивчення увійшло складовою частиною у вивчення життєвих процесів.
Третій етап (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.) пов’язаний з остаточним формуванням психології як окремої науки; розробкою і впровадженням методу психологічного експерименту (1879р.). у чей час психологія все більше зосереджувалась на дослідженнях поведінки людини.
Видатною подією в розвитку психології було створення І.М. Сєченовим (1829-1905) і І.П. Павловим (1849-1936) вчення про рефлекторну природу психіки, про дві сигнальні системи. З точки зору цієї теорії, психіка – це суб’єктивний образ об’єктивного світу, відображення дійсності в мозку.
У ХХ ст. психологія значно розширила свої можливості: виникли нові напрямки, школи теоретичної та практичної психології: психоаналіз, індивідуальна психологія, аналітична психологія, гештальтпсихологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія, культурно-історична психологія та ін.
Психоаналіз (фрейдизм) – це напрямок у психології ХХ ст., згідно з яким основна роль у поведінці людини належить підсвідомим потягам та інстинктам. Провідна роль свідомості недооцінюється. Засновник – австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).
Індивідуальна психологія – розвиток ідей фрейдизму. Центральне положення – про безсвідоме прагнення людини до досконалості, яке пов’язане з переживанням почуття недосконалості і необхідністю його компенсації. Засновник – Альфред Адлер (1870-1937).
Основним положенням аналітичної психології є ідея колективного несвідомого (архетипи), яке в цілому визначає психічний розвиток особистості. Засновник – Карл Густав Юнг (1875-1961).
Біхевіоризм – виник у США на початку ХХ ст. Засновник – Джон Уотсон (1875-1958). На думку біхевіористів предметом психології є поведінка людини, яка визначається виключно зовнішніми впливами (стимулами). Такі явища психіки як “переживання”, “свідомість” та ін. вважались ненауковими. В подальшому на основі ідеї біхевіоризму Б.Скіннер висунув ідею програмованого навчання.
Гештальтпсихологія – одна з шкіл сучасної зарубіжної психології, яка використовує для пояснення складних психічних явищ принцип цілісності (“гештальти”). Засновники – М.Вертгеймер (1880-1943); К.Коффка