Сучасна біологічна наука твердить, що організм і навколишнє середовище становлять єдність. В поняття середовище включають усю сукупність умов, в яких розвивається організм. Але вплив різних умов на розвиток організму в різний час його життя неоднаковий. Це особливо виразно виявляється при вивченні розвитку дитини в природному і соціальному середовищі.

Природнє середовище – це клімат, рослинність, географічні умови. Природна зона впливає на розвиток дитини як організму і як особистості. Цей вплив здійснюється через спосіб життя, через працю, звичаї, та ін. Отже, природнє середовище впливає через соціальне.
Найбільше значення для розвитку дитини має середовище соціальне. Поза суспільством немовля не може стати справжньою, розвиненою людиною, що доводять численні факти.

Людське середовище не є чимось однорідним і постійним, воно дуже складне, мінливе і різнохарактерне.
Соціальне середовище має не одну, а кілька зон у кожної людини.

Перша – сімейне середовище.
Друга – більш широке – друзі, товариші, вихователі, родичі, сусіди.
Третя – соціальне, суспільне середовище – воно діє через ЗМІ, пресу, думки людей, фільми, правила, звичаї, норми моралі, естетики, факти минулого, майбутнє.
Четверта – політика, наука, мистецтво, історія, філософія.

Найближче до дитини сімейне середовище по-різному доносить до дитини передові ідеї, поняття, вимоги, завдання, що їх ставить суспільство. Чим вище громадянське обличчя безпосередніх вихователів дитини, тим кращі перспективи розвитку підростаючої людини, як передового члена цього суспільства.

Фактор научіння.
Навколишнє середовище впливає на розвиток людини не прямо, а опосередковано, в процесі научіння і соціалізації.
Научіння – процес всезагальний. Саме шляхом научіння індивід набуває більшість форм поведінки, а не одержує їх у готовому вигляді при народженні.
Научіння – це основний процес, завдяки якому середовище викликає стійкі зміни у поведінці індивіда.

Научіння відбувається як у процесі спеціального навчання, так і інших видів життєдіяльності – гри, спілкуваня, праці,тощо.

У психології склалося три основні точки зору на співвідношення научіння і розвитку:

1. Розвиток повністю визначається научінням, практично не залежить ні від задатків, ні від дозрівання. (абсолютизується роль научіння).

2. Розвиток не залежить від научіння і визначається в основному задатками і дозріванням. (абсолютизується саморозвиток за генетичною програмою).

3. Розвиток залежить від научіння, але його можливості обмежені біологічними факторами (дозріванням та ін.).

Одним з основних механізмів научіння є обумовлювання (обумовлення). Обумовлення – це встановлення індивідом зв'язків між різними подіями, що відбуваються у його навколишньому середовищі. Крім цього механізмами научінням є асоціації, наслідування, розрізнення та узагальнення; інсайт /здогад/, творчість.
Навколишнє середовище впливає на розвиток людини шляхом і в процесі соціалізації. Соціалізація – всезагальний процес, в якому людський індивід засвоює і відтворює соціально-культурний досвід людства і стає членом суспільства.
Соціалізація включає засвоєння установок, звичаїв, цінностей, норм поведінки, сподівань конкретної соціальної групи (сім'ї, громади, роду, трудового колективу, тощо).

Соціалізація – це процес, який триває все життя. Проте найбільш важлива її стадія – дитинство, оскільки саме в дитинстві процеси соціалізації формують стереотипи поведінки, які зберігаються у подальшому житті.

Соціалізація сприяє формуванню "Я-концепції" дитини як системи установок на себе та інших, тим самим закладає фундамент майбутнього "дорослого" життя.
Фактор виховання.
Роль цього фактора визнається не всіма теоретиками. Проте, досліди свідчать, що спеціально організовані вправи /навчання і виховання/ мають величезне значення для зміни природного процесу дозрівання тих або інших анатомо-фізіологічних систем у дітей.
Питання про співвідношення виховання і розвитку дитини різні вчені розв'язують по-різному. Представники генетичної психології /Ж.Піаже/ вважають, що розвиток – це процес, який відбувається спонтанно шляхом саморуху особистості, твердять, що виховання йде за розвитком. Сам розвиток – це процес, який має певні незалежні від волі людей внутрішні закономірності. Вчитель повинен зважати на той рівень, якого досягла дитина в процесі свого природного розвитку /тобто дозрівання/ і будувати навчання відповідно до цього розвитку.
Біхевіористи ототожнюють навчання і розвиток. Л.С.Виготський вперше показав провідну роль навчання і виховання у розвитку. Навчання повинно випереджувати розвиток, вести його за собою. Отже, тут підкреслюється роль впливу дорослих на дитину. Розвиток тут – функція, результат навчання. Проте, розвиток буде ефективним, якщо навчання орієнтується на "зону найближчого розвитку" дитини, (те, що дитина ще може виконати за допомогою дорослих, а самостійно не може). У Виготського навчання і розвиток – це два процеси.
У Рубінштейна – це дві сторони одного процесу. Дитина не навчається і розвивається, а розвивається, навчаючись і виховуючись.
Оскільки у вітчизняній психології і педагогіці визначається провідна роль навчання і виховання у розвитку людини, у педагогічній практиці широко використовується вікова періодизація, в основу якої покладені психолого-педагогічні критерії.
Основні періоди психічного розвитку підростаючої особистості:

1. від народження до трьох років – ранній вік;

2. з трьох до семи років – дошкільний вік;

3. з семи до десяти років – молодший шкільний вік;

4. з десяти до п'ятнадцяти років – середній шкільний вік (підлітковий)

5. з п'ятнадцяти до досягнення зрілості – старший шкільний та ранній юнацький вік.

Кожна людина живе і розвивається у певній історичній, політичній, ідеологічній, культурній атмосфері. Такі події, як війни, кризи, епідемії, революції, наукові відкриття, розвиток систем зв'язку та ін. – є не просто фоном індивідуального розвитку, – вони органічно вплетені у розвиток. Культурні і історичні фактори, поєднуючись з нормативними віковими змінами, впливають на кожне покоління особливим