Питання для самоконтролю по темі 2.

1. Що таке онтогенез людини?

2. Закономірності психічного розвитку.

3. Періодизація психічного розвитку.

4. У яких трьох сферах відбувається розвиток людини?

5. У процесі розвитку виділяють стабільні, кризові та сенситивні періоди. Охарактеризуйте їх.

6. Який віковий період є сенситивним для формування фразового мовлення?

7. Який період є сенситивним для формування морально-етичних орієнтацій особистості?

8. Які структури психіки формуються у молодшому шкільному віці?

9. Які функції психіки формуються у підлітковому віці?

10. Основні фактори психологічного розвитку особистості.

11. Роль біологічного фактору у розвитку людини.

12. Роль соціального фактору у розвитку людини.

13. Фактор научіння.

14. Взаємозв’язок навчання, виховання і розвитку.

15. Нормативні вікові фактори розвитку.

16. Нормативні історичні фактори та їх вплив на розвиток людського індивіда.

17. Ненормативні фактори.

Тема 3.

Індивідуально-психологічні особливості особистості
та їх вплив на ефективність діяльності.

Щоденні спостереження показують, що одні відзначаються врівноваженістю, діють стримано, не виявляють своїх почуттів; інші ж при аналогічних обставинах відразу спалахують, нервуються з приводу незначних подій. Одні емоційно вразливі, все сприймають близько до серця, почуття їх виявляються сильними і довготривалими, інші ж спокійно ставляться до навколишніх подій, емоції їх менш інтенсивні, неглибокі й нетривалі.
Є люди, які легко пристосовуються до змін в умовах життя, інші ж навпаки. Деякі люди відзначаються стійкістю настроїв, а в інших вони нестійкі. Різним буває і індивідуальний темп перебігу психічної діяльності. Ці особливості людей виявляються в їх практичній і розумовій діяльності. Вони знаходять своє виявлення навіть у їх ході (одні ходять швидко, поквапливо, інші – повільно, спокійно) і в мові ( в одних, наприклад, вона спокійна, рівна, стримана, повільна, а в інших жвава, емоційна, швидка).
Народна спостережливість давно помітила ці індивідуальні особливості людей, зафіксувавши їх у численних епітетах, прислів’ях, приказках, які характеризують різну вдачу людей (швидких, млявих, неповоротких, палких, гарячих, холодних, мовчазних, балакучих та ін.)
Індивідуальні особливості людини, що виявляються в певній збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості і швидкості перебігу її психічної діяльності, називаються темпераментом. Він являє собою динамічну характеристику поведінки людини.
Темперамент – це сукупність типологічних особливостей людини, яка проявляється у динаміці її психічних процесів: у швидкості і силі його реакції, в емоційному тонусі його життєдіяльності.
Наявність індивідуальних відмінностей в перебігу психічної діяльності людей привернула до себе увагу вчених ще в стародавні часи. Давньогрецький лікар Гіпократ (460-377 рр.. до н.е.) зробив першу спробу з’ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. За Гіпократом, усі тіла складаються з одних і тих самих стихій. Переважання однієї з чотирьох стихій становить темперамент.
Його послідовник – римський лікар Клавдій Гален ( ІІ ст. до н.е.) розробив першу типологію темпераментів, відому й сьогодні. Фізіологічну основу темпераменту Гален пов’язував з тією чи іншою пропорцією чотирьох основних рідин, що циркулюють в організмі та складають його природу: крові, слизу, жовтої і чорної жовчі. Переважання в тілі крові (лат. сангвіс) є основою сангвінічного темпераменту; слизу (флегма) – флегматичного, жовтої жовчі (холе) – холеричного; чорної жовчі (мелане холе) – меланхолійного.

Теорія темпераментів Гіпократа-Галена домінувала довгий час в історії наукової думки, хоча вона й не давала правильного пояснення фізіологічних основ темпераментних властивостей людини. Пізніше неодноразово робились спроби дати інше пояснення матеріальних основ темпераментів. Ці основи вчені намагались знайти в морфологічних ознаках черепа, в товщині шкіри, нервових волокон, будові кровоносних судин, в обміні речовин, в залозах внутрішньої секреції, в особливостях будови організму, його конституції та ін.

Видатна заслуга у вивченні темпераменту належить І.Павлову (1849-1936). За І.Павловим, темперамент є найзагальніша характеристика кожної окремої людини, найголовніша характеристика її нервової системи, а ця остання накладає той чи інший відбиток на всю діяльність кожного індивідуума.
Істотною рисою вчення Павлова про фізіологічні основи темпераментів є те, що ці основи він вбачає в особливостях функціонування кори великих півкуль головного мозку, її умовно-рефлекторної діяльності. Павлов довів, що нервові процеси в корі великих півкуль і є органом найскладніших відношень організму до зовнішнього світу; вони характеризуються певними властивостями, які в своєму поєднанні і утворюють типи нервової системи або типи вищої нервової діяльності. Такими властивостями є сила (або слабкість) процесів збудження і гальмування, їх врівноваженість (або переважання одного з них над іншими) і їх рухливість (чи інертність). Ці властивості поєднуються у різних індивідів різноманітними способами.
На основі експериментальних даних Павлов встановив