Життєвий .шлях завжди переживається як незавершений, тому що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Але у людини є стійка потреба у таких проявах себе, котрі були б якомога вільнішими, незалежніпшми від зовнішніх обставин і водночас досконалими, завершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість цілком, остаточно реалізовуватися, розкривати свої сутнісні сили.

У житті завжди є трагічне й комічне, світле й темне, радіс-не й сумне. Різні люди акцентують увагу на певних обстави-нах; та ж сама ситуація сприймається зовсім по-іншому залежно від того, що людина сама до неї привносить. Ситуація завжди включає в себе людину з її бажаннями, актуальними потребами, потягами, установками, емоційними станами. Сприйняття людиною конкретної ситуації певним чином змінює об'єктивні обставини.

Людина не може залишатися байдужою до власного життя. Вона переживає все, що стає складовими частками її біо-графії, як трагедію, драму, комедію, фарс, мелодраму тощо. Тональність її загального ставлення до життя є досить стій-кою, хоч і залежить від вікового етапу чи життєвих обставин. У загальній детермінації людської поведінки це усталене, ти-пове ставлення до життя виступає як внутрішня умова вчин-кової активності. Від цього ставлення залежать ступінь свобо-ди людини від випадкових обставин, її відповідальність, рівень інтернальності.

Переживання власного буття може бути й неусвідомлюва-ним або усвідомлюваним фрагментарно. Воно сприймається як природний процес, безпосередньо, щиро, наївно. Таке ставлення до життя типове для дитинства, до якого інколи дуже тягне повернутися. Подібна відсутність будь-якої ре-флексії виникає й у дорослої людини, коли та перебуває у полоні сильного афекту чи кризового стану. "Існують цілі всесвіти ревнощів, честолюбства, егоїзму чи щедрості", слуш-но зауважує А. Камю, і коли людину поглинає такий універ-сум, вона на деякий час стає дитиною і переживає своє життя по-дитячому відверто-неопосередковано.

їнший спосіб переживання життя передбачає наявність самосвідомості. Рефлексія ніби припиняє безперервний про-цес життя і дає змогу людині побачити його ззовні. Цей мо-мент є вирішальним, ключовим, тому що саме відтоді кожен учинок стає відбиттям нового, глибинного, відповідального ставлення до власного існування. Набувають значущості мо-ральні переживання, небезстороннє, пристрасне ставлення до оточуючих. Цінність життя іншої людини стає співмірною цінності власного життя.

Протягом життя людина постійно моделює світ, у котрому живе. Від дитинства до старості тягнеться послідовний шлях взаємопереходів центрації та децентрації. Якщо дитина будує свій світ, егоцентрично асимілюючи реальність у грі, уяві, фантазіях, то зрілий вік характеризується передусім децент-рацією, об'єктивнішим пізнанням навколишнього світу. По-долання егоцентризму, хоч як це парадоксально, веде до вищої форми суб'єктивності — до осягнення власного життя як монади, як мікрокосму.

Людина прямує життєвим шляхом, оприлюднюючи^ роз-гортаючи назовні власне "Я", під впливом якого зовнішня дійсність втрачає спокій, позбавляється байдужості, пере-структуруючись відповідно до значущих цінностей, провідішх мотивів, палких бажань і прихованих імпульсів. Життєвий світ, що його людина будує, як проекція внутрішнього світу на зовнішній об'єднує глибинне й позірне, незмінне й мінли-ве. Водночас — це й зворотна проекція ззовні всередину, ба-гаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Децентрація надає можливість взаємодії, взаєморозуміння між людьми, координації поглядів. Життєвий світ має свій простір, що складається з відносин, котрі відображають мо-ральні цінності, актуальні особистісні смисли. Мова суспіль-ства пропонує людині системи понять, класифікацій тощо, але кожний індивід створює їх заново завдяки рецштргіктив-ності, взаємності між людьми, що можуть розрізняти точки зору одне одного. Наодинці, не вступаючи у кооперацію, лю-дина стає дедалі менше психологічно гнучкою, різнобічною, і така внутрішня застиглість, неможливість прийняти своєрід-ність іншого є показником незрілості.

Найвища особистісна зрілість виявляється у можливості людини природно, невимушено стати на позицію іншої лю-дини, залишаючись самою собою, не зраджуючи собі, не пристосовуючись. Етапи життєвого шляху пов'язані з певною мірою залежності між центрацією та децентрацією, що за-безпечують оптимальну дистанцію між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, "Я" та "іншими".

Етапи життєвого шляху людини. В індивідуальній людській історії на першому етапі життєвого шляху формується став-лення до себе, що усвідомлюється як незбіг свого і чужого, рідного світу батьків і віддаленого зовнішнього світу, світів дорослих і ровесників, світу першого друга і свого власного мікрокосму. Говорячи "я сам!", навчаючись відповідати "ні", добиваючись самостійності, маленька людина опиняється у центрі створюваного нею світу, простір якого егоцентричний, а час має зворотний характер.

Драматичний процес пізнання здійснюється шляхом пер-манентних запитань "що це таке?", "чому?", "як?". У грі ди-тина опановує роль творця власного світу, роль героя, від дій якого залежить усе. Самостійність у казковому сюжеті без-межна: повернення у минуле, стрибки у майбутнє, покарання злодіїв, тріумф добра — все це легко і природно. Саме у грі, дитячій творчості людина починає набувати суб'ектності.

Ставлення до себе переживається як ставлення до ні на кого не схожого представника певної статі — хлопчика чи дівчинки. Психологічна стать стає первинною категорією, в якій дитина усвідомлює власне "Я", і ставлення до статевої належності може сприяти чи заважати гармонізації початко-вого етапу життєвого шляху.

Наприкінці дошкільного етапу гостро переживається влас-на тлінність, фінітність існування. Передчуття втрати перено-ситься на себе, своїх рідних, виникають досить стійкі острахи за власне життя. Страх смерті дозволяє вперше оглянути, бо-дай дуже приблизно й туманно, майбутній життєвий шлях із його неминучим фіналом.

Другий етап індивідуальної історії виникає як новоутво-рення кризи шести-семи років, коли дитина втрачає безпосе-редність емоційних реакцій, усвідомлює суперечливість між сприйняттям самої себе та оцінками оточуючих. Поступово втрачається почуття власної унікальності й розвивається по-треба відповідати очікуванням ровесників, бути