Таким чином, можна констатувати, що готовність до формування адиктивної поведінки у підлітків та юнацтва модулюється статтю і віком, в залежності від яких вона й приймає різні форми. Хлопчики у віці 14-15 років виявляють готовність до формування наступних форм адикції:

1) адикція, зумовлена педагогічною занедбаністю;

2) поєднана адикція відносин і конформності;

3) адикція в підлітків з сімей, у яких один з батьків зловживає алкоголем;

4) гендерна адикція (фактор “мачо”);

5) адикція подолання;

6) адикція відносин.

Окрім того, виділено окремий фактор стримування розвитку адикції відносин. Юнаки віком 17-18 років виявляють готовність до формування таких форм адиктивної поведінки: 1) два різних варіанти адикції, яка сформована в сім’ях, в яких один з батьків зловживає алкоголем; 2) три різних варіанти адикції відносин; 3) адикція подолання стресу; 4) поєднана адикція відносин і конформності. У таких підлітків відсутня конформна адикція як самостійна форма, яка трансформується у адикцію відносин.

За своєю структурною організацією деякі форми готовності до формування адиктивної поведінки є біполярними, тобто містять ознаки як сприятливі, так і гальмуючі розвиток залежності („конформна адикція”, „адикція подолання стресу”, „адикція, яка пов’язана з тим, що алкоголь виступає як презентація суб’єктивних смислів радощі і торжества”). Вони є менш злоякісними. Деякі форми готовності (“готовність до розвитку адиктивної поведінки, що пов'язана з наявністю в родині одного з батьків, який зловживає алкоголем”, “готовність до розвитку адикцій, що пов'язана з позитивним ставленням підлітка до алкоголю”, “готовність до розвитку адиктивної поведінки, що пов'язана із сімейними традиціями”) – монополярні, тому що містять тільки деструктивний полюс. Саме вони є найбільш стійкими й толерантними до корекційних впливів. З віком (у рамках підліткового періоду) зменшується кількість гальмуючих розвиток адикції факторів, отож профілактичні програми повинні бути спрямовані на більш ранній підлітковий вік, коли є більш вираженими внутрішні ресурси стримування розвитку адиктивної поведінки.

Міжособистісні відносини підлітків з адиктивною поведінкою у дошкільному дитинстві характеризуються ізольованістю, пасивністю, ворожістю і залежністю.

„Я”-концепція підлітків-адиктів не збігається з більш глибинними і неусвідомлюваними характеристиками особистості, що свідчить про їхню недостатню рефлексивність і усвідомленість внутрішнього світу. Такі підлітки досить успішно гіперкомпенсують невпевненість у собі, почуття безсилля, боязкість, пасивність і внутрішню самотність. Але їм не вдається компенсувати пригніченість, дистимічність, субдепресивність.

У юнаків спостерігається алекситимічний симптомокомплекс, високий поріг актуалізації емоційності (зниження емоційного профілю) та її змістовна трансформація. Алекситимія є психологічним механізмом формування тієї форми адикції подолання, яка є пов'язаною з подоланням інфантильного травматичного досвіду. При подоланні актуальної психотравми алекситимія не виникає.

При відсутності інфантильних травм у ранніх спогадах предиспонуючими до розвитку адиктивної поведінки виявляються гіпертимна, епілептоїдна і нестійка шизоїдна акцентуація. При наявності інфантильних травм схиляючими до формування адиктивної поведінки є такі типи акцентуації, сенситивна та психастенічна. Таким чином, зв'язок типів акцентуації особистості зі схильністю до адиктивної поведінки модулюється наявністю інфантильних травм.

При наявності викривлень у статеворольовій структурі особистості підлітка чоловічої статі у формі гіпермаскулінної дискордантності спостерігається виражена реакція емансипації, прагнення до самостійності й дорослості, а у зв'язку з наявністю перекручень в образі мужності – є готовність до асоціальних форм поведінки.

В юнаків з адиктивною поведінкою наявні три механізми розвитку алкогольної адикції:

1) зниження емоційного самоконтролю;

2) посилення емоційного самоконтролю;

3) дезактуалізація особистісних проблем.

Перший механізм сполучений з мотивами конформності, гедонізму, безвідповідальності тощо; другий - з мотивом релаксації, розкріпачення, скидання напруги; третій - з відходом від обтяженості власними проблемами.

В основному у підлітків та юнаків з проявами адиктивної поведінки переважає редукція збудження, що не дозволяє їм досягти оптимуму активації. Алкоголь бере на себе роль додаткового „допінгу”, який дозволяє підвищити рівень активації. У системі активації юнаків з адиктивною поведінкою присутня дискордантність, яка пов'язана з тим, що стан активації суб'єктивно розцінюється як неприйнятний, як “поганий”. Саме ж підвищення активації зумовлює зростання тривоги і напруги, що призводить до необхідності її зниження. Створюється “заворожене” коло залежності від психоактивної речовини. Опис механізму дискордантності в системі активації є новим, уточнюючим дані про схильність адиктів до пошуку нових вражень.

1.2. Психопрофілактика алкогольної залежності, її види, етапи, в юнацькому віці

Поняття “девіантність”від пізньолат. deviatio – відхилення, від лат. de – від+ лат. via–дорога; відхилення від нормалі, відхилення від головного шляху руху, від правильної лінії) у термінологічному значенні “девіація” використовується у фізиці, радіотехніці, біології, судноплавстві, авіації. Це поняття набуло також поширення у філософії, соціології, психології та правознавстві, де під девіантною (такою, що відхиляється) поведінкою розуміється поведінка, яка порушує загальноприйняті у даному суспільстві норми і правила. Умовно кажучи, відхилення можуть бути як зі знаком “мінус”, так і зі знаком “плюс”, коли вчені, діячі культури порушують усталені стереотипи, закладаючи підвалини нових світоглядних парадигм і стилів мислення. Юристів не цікавлять ті форми поведінкового відхилення, які не порушують чинні правові норми та не завдають шкоди правовідносинам, проте предметом їхнього постійного зацікавлення є девіантність зі знаком “мінус”, оскільки остання так чи інакше стосується нормативно-правових основ життєдіяльності сучасного суспільства. Саме під таким кутом в межах філософії, соціології, психології розглядали проблему девіантної поведінки Е. Дюркгейм, Е. Гофман, Р. Мертон, до категорії якої зазвичай відносять правопорушення, злочинність, наркоманію, самогубство тощо [5 ,c.12].

На сьогодні наука під назвою “психологія девіантної поведінки” тільки починає формуватися. Ми ще не маємо загальновживаного визначення та критеріїв девіантної поведінки з точки зору психології, тому використовуємо основні категоріальні поняття соціології, кримінології, медицини тощо. На наш погляд, для характеристики девіантної поведінки в психології ми можемо впевнено оперувати тільки сукупністю особистісних якостей, що визначають юнака зі схильністю до девіантної поведінки або з проявами певних її форм.

Питання про застосування методів і форм профілактики девіантної поведінки