Позбавлення спілкування становить для психіки значну травму. Про це свідчать сумні факти отримані в дитячих виховних закладах.

У відділеннях, де знаходяться немовляти, можуть бути найкращі санітарні умови, за дітьми ведеться відповідний догляд, вони отримують все необхідне для біологічного виживання. Але якщо обслуговуючий персонал не має можливостей чи бажання затриматися біля дитини, висловити йому своє емоційне відношення, взяти на руки, то наслідки виявляються смутними. Діти ніби втрачають інтерес до життя, більшу кількість часу залишаються в’ялими. Втрачається спонтанна активність при появі дорослого (комплекс пожвавлення), вони залишаються байдужими до іграшок.

Відсутність активних соціальних контактів може призвести не тільки до недорозвитку емоційної сфери дитини, зниженню його активності. Вона відповідно відстає не тільки в психічному, але і в фізичному розвитку, майже не набирає ваги. А деякі діти взагалі умирають без всякої видимої причини. Це явище отримало назву „дитячого госпіталізму”, хоч може виникнути не тільки в офіційних дитячих закладах, але і в домашніх умовах, коли спілкування з дитиною зводиться до годування і гігієнічним процедурам.

Діти виховані тваринами чи позбавлені людського спілкування в результаті жорсткого відношення батьків – сумна ілюстрація того що спілкування з собі подібним являється ведучим фактором в розвитку дитини як представника роду людського. Потрапляючи в нормальне людське оточення, вони виявили всі якості своїх „прийомних батьків” – ходили на четвереньках, рикали, могли їсти тільки сиру їду. Всі спроби повернути в світ цивілізації були безуспішними. Діти, найдені в ранньому віці, ще могли засвоїти хоч деякі елементарні навики особистої гігієни і пряму ходьбу, але мети більш сучасної координації руху так і не удалось досягнути. Не дивлячись на хороший догляд і увагу, багато із них рано помирали. Людські умови існування були для них нищівними.

Відомі і інші випадки – коли діти, належали до низького рівня розвитку племен, потрапляючи до цивілізованого оточення, мали необхідні умови для свого розвитку. Тоді вони швидко набували втрачене, не відрізнялись від інших дітей ні по рівню інтелекту, ні по вихованню. Це дало змогу психологам затвердити, що існують так звані сенситивні періоди розвитку, під час яких спілкування з собі подібними являється обов’язковою умовою розвитку.

Особливу роль в житті людини відіграє мама. Спілкування з мамою являється для дитини основним джерелом інформації про навколишній світ. Від того, які зразки взаємодії з навколишнім середовищем подаються немовляті, включаються в зміст спілкування з ним, в більшості залежить його розвиток.

Психологи провели таке дослідження. Були запрошені мами з дітьми для дослідження рівня розвитку дитини. Їх по черзі вводили в кімнату, де були полки з книжками, на столі лежали іграшки, та інші предмети. Експериментатор повідомив, що йому необхідно вийти на декілька хвилин, і, недаючи ніяких інструкцій, виходив із кімнати. Але скрите спостереження за поведінкою досліджуваних велось із сусідньої кімнати. Асистент спостерігав, що роблять мами і діти у відсутності експериментатора. Деякі мами продовжували залишатися пасивними. Вони сідали за стіл, не інтересуючись розкладеними на ньому предметами, не звертали на дітей увагу. Інші слідкували за дитиною, без кінця посіпуючи його, якщо він хотів що-небудь взяти. Треті мами з інтересом ходили по кімнаті (адже їх не попередили, що вони нічого не повинні торкатись), спілкувались з дитиною, пояснювали йому призначення предметів. Експериментальні дані показали, що рівень розвитку дітей у „допитувальних” мам був значно вищим, ніж у „недопиту вальних”. Саме дії матері в не посередній ситуації спілкування визначали рівень пізнавальної активності дитини.

В процесі спілкування, під впливом навколишніх не просто відбувається володіння світом людської культури, розвитку довільності психічних процесів. Формуються і більш глобальні складові психічного життя людини: її самооцінка, пізнання особистого „я”, засвоюються прийоми протилежності себе як єдиного цілого іншим людям, виробляються критерії відносин до них і таке інше.

З перших років життя дитини кардинальною умовою і основним фактором його розвитку являється спілкування з дорослим. Саме дорослий вводить дитину в світ людської культури. Але не менш важливе для дитини є і спілкування з „собі подібними” – ровесниками, однолітками. Його роль постільки велика і специфічна, що на ній необхідно зупинитися особливо.

Американські психологи порівнювали поведінку трьохрічних дітей, з початку життя володіючи спілкуванням однолітків, з тим, хто перші два роки провели дома, виключно серед дорослих, і тільки останній рік потрапив в групу своїх ровесників. Виявилось, що перші діти були більш самостійними, незалежними, орієнтувалися на власні сили у вирішенні конфліктних ситуаціях, рідше звертались до дорослих за допомогою. У тих, хто раніше спілкувався тільки з дорослими, відсутніми була здатність критично ставитися до чужої думки, незалежність роздумів, самостійності поступків.

Навчили дітей виконувати визначені дії, психологи потім просили їх оцінити, чи правильно виконують аналогічні дії інші люди. Виявилось, що, чудово розрізняючи помилки на рівні своїх ровесників, більшість дітей навіть знаючи неправильні дії дорослого оцінювали як правильні. Причина тут – в різному відношенні дитини до об’єкту контролю. Дорослий – це перш за все організатор, вихователь, образ поведінки, відношення з ним створюються односторонні: „зверху вниз”. Закладаючи в дитині образи критичного відношення, він сам більш за все залишається поза критикою.

Спілкування в групі „рівних” дає дитині можливість включитися в ієрархізовані, несиметричні відношення багатьох взаємозалежностей між