Батьки намагаються стримати активність, самостійність підлітка, час-то-густо в авторитарній формі висловлюють думки про його друзів, про його інтереси, намагаються по-своєму спланувати дозвілля дитини. Відомі випадки, коли батьки читають щоденники і листи дітей, думаючи, що ма-ють право знати, чим вони живуть.

Як батьки, так і вчителі часто зустрічаються з проблемою наказу, ви-значення дитині певного покарання. Якщо для учня другого класу наказ означає негайне його виконання, то підліток на загрози відповідає вперті-стю. Формування навичок охайності, організованості, любові до праці неможливе криками, сварками. Відповідна реакція дитини повинна бути для батьків сигналом того, що дитина ці накази не сприймає.

Учитель має розповісти батькам, що вимагати від дитини можна тільки те, що стало її звичкою, а звичка виховується, за словами Я.Божовича, унаслідок доброго ставлення дитини до наказів. Нагадаю відомий вислів Ж.-Ж.Руссо: "Дитина може робити все, що вона хоче, але хотіти вона по-винна те, що хоче вихователь".

Зрозумію одне, що для батьків, які виховують дітей пубертатного віку, проблема покарань стає проблемою зміни ставлення до дитини, перегля-дом звичних форм контактів, проблемою постановки діалогу з дитиною, звертання до неї як до дорослої.

Підліток хоче бути не стільки об'єктом, скільки суб'єктом виховання, і здійснити це він може лише у співдружності з дорослим. Якщо батьки не розуміють потреби дітей, не хочуть аналізувати мотиви їхніх учинків, то між батьками і дітьми виростає високий мур. Так, наприклад, батьки вважають, що син утік з уроку тому, що не хоче вчитися, а не із солідар-ності з дітьми, прикриваючи вчинок товариша – із побоювання, що буде у класі ізгоєм, а не тому, що такий його кодекс совісті.

Учитель, який добре знає особливості поведінки підлітків, може по-яснити батькам, що діти живуть не тільки у добрих стосунках з доросли-ми, а й у стосунках із нормами, які склались у класі чи групі, де дитина контактує. Загалом світ дитячих норм сильніший за світ дорослих норм. Батьки переконані, що покарання дитини за порушення моральних норм піде їй на користь, але результат буде зворотним, якщо не враховувати, за якими законами живе дитяча група і які склалися в неї уявлення.

Діти часто не розуміють свого збудженого стану, живуть в ілюзіях щодо мотивів своєї поведінки. Так, активний у справах класу чи школи, підліток вважає себе колективістом. У нього склалася думка про себе як про люди-ну, яка здатна задля колективу відмовитись од власних інтересів і потреб. Але постійне спостереження за такою дитиною може привести до іншого висновку: цей демонстративний колективізм — не що інше, як бажання самоствердитися, прагнення до лідерства.

Формування у дітей ранніх виявів тенденцій до лідерства, розви-ток мотивів самоствердження псує дитину, розвиває у неї егоцентричні тенденції. Учитель у співпраці зі шкільним психологом має розкрити суть її мотивів і продумати систему заходів щодо перевиховання дити-ни, формування в неї справді колективних потреб. Завдання шкільно-го психолога — допомогти батькам зрозуміти найважливіші для дітей галузі їхнього життя, найактуальніші їхні потреби. Деякі батьки не хочуть погоджуватися з тим, що у дитини є свої, не нав'язані дорос-лими, погляди.

Підліток охоче відвідує гурток юних техніків, та батьки хотіли б, щоб він писав вірші, що так добре в нього виходило в дитинстві; обурюються, що цілими днями "пропадає" у спортивному залі, а не сидить за піаніно. Якщо батьки переживають неможливість сприяти зацікавленості дитини як особисту проблему, то це ще півбіди (хоча і такі переживання не мо-жуть не позначитися на ставленні до дитини). Утім, не слід забороняти підлітку займатися будь-якою справою, якщо вона не заважає навчанню у школі, не перевантажує і не перевтомлює його. Підліткові бажання, урешті-решт, формують дорослу здібність занурюватись із головою у пев-ну справу. Є велика небезпека того, що, залишивши підлітка без певної справи, можна позбавити його готовності до цільової діяльності, яка нази-вається покликанням.

До типових помилок належить також неврахування батьками відмінностей темпераментів (свого і дитини). Неодноразово доводиться слухати, як батьки скаржаться на пасивність дітей. Найчастіше скаржаться мами з динамічною і сильною-нервовою системою.

Якщо дитина перейняла повільний темперамент батька, то для рухли-вої, швидкої матері — це джерело постійного подразнення. Такі динамічні матері хочуть витягнути сина-флегматика в похід, на довгу прогулянку, у подорож — і все безуспішно. Флегматик воліє прочитати про подорож, лежачи на дивані, подивитися по телевізору мультфільми і, як правило, у таких матерів не вистачає терпіння і розуміння дозволити дитині робити те, що їй хочеться, і в сім'ї виникають сварки, взаємні непорозуміння.

Батькам були б корисні ці поради, адже деякі з них часто сумнівають-ся, що заважає правильному виховному процесові.

Побутує думка, що все в дитині від природи і з цим нічого не вдієш, і є діти від народження злі, ліниві. Наведу звичний аргумент батьків: у одній сім'ї ростуть зовсім різні діти — одна дитина трудолюбива, а другу не примусиш посидіти ні за книгою, ні за уроками; одна чуйна, а друга думає тільки про себе. Вияви характеру в дітей батьки пізнають уже в ранньому віці й думають, що особливості характеру дитини розвиваються поза їхньою увагою, однак можна заперечити: наука не виявила ні гена альтруїста, ні гена егоїста. Так, діти ростуть в одній сім'ї, але стосунки і позиції в сім'ї міняються: одну дитину виховувала бабуся, а другу — мати, перша дити-на була