Аналіз наукової літератури показав розробку проблеми активності як загальнопсихологічної категорії. Поняття “комунікативна активність” виявилось незначною мірою дослідженим, хоча низка авторів наголошує (К.О.Абуханова-Славська, І.Ю.Бруслова, В.А.Кольцова, Б.Ф.Ломов, Л.Е.Орбан-Лембрик, В.А.Семиченко, Т.В.Середа, Е.М.Цуканова та інші), що активність у спілкуванні виступає чинником ефективного комунікативного процесу.

Комунікативна природа навчальної діяльності передбачає наявність активної взаємодії учасників спілкування. Якщо з якої-небудь причини відбувається порушення характерних форм людської взаємодії, то весь комунікативний процес та розкриття особистості у ньому піддаються певним деформаціям [7, 26]. Тому комунікативну активність можна розглядати як типовий для даної особистості узагальнений спосіб відображення та здійснення комунікативних, а через них і життєвих потреб особистості. Психологічними характеристиками комунікативної активності виступають рівень потреби у спілкуванні, комунікативні установки, спрямованість особистості у комунікативному процесі, комунікативні здібності, вміння, навички, ціннісно-смислові орієнтації [24, 234]. Загалом, комунікативна активність виступає як багаторівнева категорія, що розкриває індивідуально-особистісний рівень та спосіб здійснення спілкування.

Вияви активності у спілкуванні залежать від співвідношення внутрішніх та зовнішніх чинників. До внутрішніх чинників відносять психологічні характеристики активності. Дані характеристики формуються в умовах дійових зв’язків людини із соціумом. Рушійною силою психічного розвитку як саморуху є суперечності, розв’язати які можна завдяки активній взаємодії людини та соціального середовища. Саме індивід визначає участь у формах цілісного вияву активності, її якість. Зовнішні, соціальні чинники діють на людину як стимул чи гальмо [24, 255]. Тобто, зовнішній комунікативний простір, ситуація в школі, педагогічне спілкування, підліткове спілкування, весь навчально-виховний процес зумовлює формування комунікативної активності підлітків під час навчальної діяльності.

Спілкуючись, людина прилучається до системи соціальних цінностей і відносин, засвоює соціальний досвід, реалізовує цілі й завдання, які ставить перед собою. У спілкуванні дістають вияв її індивідуально-психологічні властивості. Усе це можна визначити як комунікативний потенціал особистості.

Комунікативна установка – це стійке переконання при погляді на себе та на іншу особистість як на партнерів по спілкуванню. Виникаючи у процесі важливого для людини досвіду, комунікативна установка насичена емоціями, створює емоційний фон у людській взаємодії. Через їх призму відображаються позитивні та негативні налаштування комунікантів один до одного та до зовнішнього світу. На основі конструктивних установок будується позитивне відношення до себе, інших, навколишнього оточення, що сприяє ефективній діяльності у соціальному середовищі. Негативні комунікативні установки стають джерелом несприйняття себе чи іншого як партнера по спілкуванню і спричиняють до неадекватної, неефективної поведінки в ситуації взаємодії. Комунікативні установки пронизують усі сфери людської діяльності, опосередкованої спілкуванням. Актуальність проблеми комунікативних установок наголошує на необхідності їх дослідження при вивченні комунікативних особливостей особистості. Цікавою і маловивченою постає проблема стану комунікативних установок підлітків в процесі їх шкільної адаптації.

Найчастіше негативні установки проявляються до осіб, які є зовнішньо неприємні; коли існує негативний досвід спілкування з ними; у людей, які мають завищену самооцінку. Поведінкові прояви людей із негативною комунікативною установкою характеризуються нестриманістю, негативними емоціями, зверхністю, небажанням вислухати партнера, невмінням зрозуміти та емоційно відчути співрозмовника. Як наслідок – процес спілкування не виявляється успішним.

Проблема комунікативного потенціалу особистості підлітка та його реалізації полягає в співвідношенні ідеально можливого і дійсно існуючого. Тому з’ясування можливих варіантів удосконалення процесу спілкування і його корекції в різних галузях діяльності пов’язано з визначенням загальної психологічної структури процесу комунікації та основних компонентів комунікативного потенціалу індивіда.

Важливими характеристиками комунікативного потенціалу особистості є його динамічність (здатність змінюватися), адекватність цілям і завданням процесу спілкування, необхідність реалізації в будь-яких проявах – від самосвідомості до практичних дій. За відсутності умов для реалізації комунікативного потенціалу в індивіда спостерігається зниження комунікативних потенцій, можливостей статусно-рольової актуалізації в групі, утрачається відчуття соціальної реальності, виникає ефект деперсоналізації, з’являється відчуття ізоляції тощо.

Комунікативний потенціал особистості можна розглядати як систему її комунікативних здібностей. Аналізуючи здібності до спілкування, Р.Нємов звертає увагу на те, що без уміння адаптуватися до контактів міжособистісного характеру та до людей, які беруть у них участь, правильно сприймати й оцінювати їх самих та їхні вчинки, взаємодіяти з ними та налагоджувати добрі взаємини в різних соціальних ситуаціях нормальне життя і психічний розвиток особистості були б просто неможливі [37, 311].

Серед комунікативних здібностей О.Леонтьєв виокремлює дві основні групи: перша з них пов’язана з умінням використовувати особистісні комунікативні властивості в спілкуванні, а друга – із володінням технікою спілкування й контакту [26, 82].

Ці дві групи здібностей об’єднують цілий комплекс якостей особистості (і своєрідних умінь), що забезпечують успішний комунікативний процес. Наприклад, здатності керувати своєю поведінкою в спілкуванні, комплекс перцептивних здатностей, пов’язаних із розумінням, урахуванням особливостей іншої людини, з уміннями моделювати особистість іншого; здатності, пов’язані з необхідністю встановлювати, підтримувати контакт, змінювати його глибину, входити і виходити з нього, передавати й перехоплювати ініціативу в спілкуванні; здатності оптимально будувати мовлення в психологічному відношенні.

Комунікативний потенціал особистості – це її специфічні комунікативні мотиви і здібності, комунікативні знання, уміння й навички, що в системі становлять комунікативну структуру особистості, її комунікативне ядро, комунікативний світ, відкритий іншим учасникам процесу спілкування. Відзначені властивості формуються, удосконалюються і розвиваються в процесі комунікації, закріплюються в структурі особистості як своєрідна позиція, яка впливає на комунікативну поведінку людини та її