умовою ефективного процесу засвоєння інформації та її передачі відіграють комунікативні особливості учасників взаємодії. Комунікативна активність підлітків реалізується в системі цільових установок, ціннісних орієнтацій, спрямованості особистості, визначаючи її мотиваційно-потребову сферу спілкування, комунікативні установки, вміння та здібності, комунікативні якості та властивості, вибір способів та стилів спілкування [16, 172]. Тобто, комунікативні особливості особистості є формою вияву її комунікативної активності.
Активність підлітків у школі проявляється у тому, наскільки глибоко вони усвідомлюють, виражають, оцінюють та реалізують свої життєві потреби, задовольняють свої прагнення та інтереси в оволодінні знаннями [18, 147]. Тобто, важливим компонентом активності виступає потреба.
Про включеність потреби у структуру активності наголошує К.О.Абульханова-Славська [1, 121]. Науковець розглядає потребу як чинник вивчення зростання чи спаду активності. Одержуючи задоволення від характеру діяльності, особистість завдяки активності здобуває нові способи вирішення соціально-психологічних суперечностей, нові способи співвіднесення себе з іншими людьми, переконується в правильності своєї позиції, в її адекватності власному життю. В структурі комунікативної активності таку роль відіграють потреби у спілкуванні, рівень розвитку яких відображає міру включеності кожного підлітка в комунікативні процеси. Враховуючи реальні результати комунікативної активності, людина відчуває таке задоволення, яке піднімає активність на новий рівень, розвиває нові комунікативні мотиви, вдосконалює здатність саморегуляції в процесах спілкування. Задоволення у спілкуванні одних потреб виступає основою актуалізації нових потреб.
В.О.Кан-Калік комунікативну спрямованість особистості пов’язує з виникненням потреби у взаємодії з іншими людьми, з успішністю цієї взаємодії і емоційним задоволенням, які людина одержує у процесі буденного чи професійного спілкування. Тобто, мова йдеться про комунікативну активність, яка знаходить відображення у потребі в спілкуванні та у задоволенні від спілкування.
Загалом, розглядаючи потребу у спілкуванні як мотиваційну основу комунікативної активності, можна твердити, що низький рівень потреби у спілкуванні спричиняє низьку комунікативну активність, високий рівень сприяє зростанню комунікативної активності.
Невід’ємним аспектом потреби у спілкуванні суб’єктів до комунікативного процесу як до цінності. На думку ряду дослідників (С.Ф.Анисимов, А.Г.Асмолов, М.Й.Боришевський, І.Д.Бех, Л.П.Овсянецька, Р.В.Павелків, Ф.І.Василюк та інші) цінності і смисли відіграють важливу роль у життєдіяльності особистості. Як слушно підкреслює В.А.Лабунська, внутрішня гармонія цінностей людини може інтерпритуватись як прояв цілісності особистості і бути показником не тільки її зрілості, але й успішності спілкування. Науковці твердять, що основою справжнього спілкування є відношення до іншого і до себе як до суб’єкта, який є неповторним у своїй активності, і як до цінності. Важливим в даному контексті буде розгляд сприймання молодою людиною самого процесу спілкування як цінності. За Е.Фроммом, характерна особливість людини – можливість реалізувати себе і знайти своє щастя тільки у спілкуванні з іншими людьми. Можна стверджувати, що цінність процесу спілкування для особистості підвищує її комунікативну активність.
Більшість дослідників вважають, що для ефективного спілкування партнери повинні володіти комунікативним здібностями та вміннями. Розглянемо детальніше, які саме комунікативні здібності, вміння, особливості загалом проявляються у комунікативній активності та забезпечують успішність спілкування.
Зокрема, Н.В.Волошина в структурі комунікативних здібностей виділяє чотири аспекти: база комунікативного потенціалу людини (комунікативні засоби, соціально-психологічні передумови до спілкування), нижній рівень виявлення комунікативних здібностей (навички спілкуватися), середній рівень комунікативної здібності (вміння спілкуватися), вищий рівень комунікативних здібностей.
С.Д.Максименко [28, 124] у структуру комунікативних здібностей включає перцептивні процеси (високий рівень спостережливості), наголошує на важливості емпатії. Домінуюче у складі комунікативних здібностей – потреба у соціальній взаємодії (як потяг до спілкування).
Інтегральна теоретична модель структури комунікативних здібностей за Г.С.Васильєвим: гностична підструктура (здібність розуміти інших, вміння слухати партнера), експресивна підструктура (бути зрозумілим іншим, здібність до самовираження своєї особистості), інтеракційна (вимогливість до людей, уміння переконувати, такт, дисциплінованість, рішучість, ввічливість).
Л.О.Савенкова при аналізі структури комунікативних здібностей наводить думки вчених, які вивчали дане явище в контексті педагогічних здібностей. Тобто, структурними компонентами комунікативних здібностей є емоційна стійкість ( за В.М.Козієвим); вольові якості (за М.Д.Левітовим), вимогливість та індивідуальний підхід (за Ф.М.Гоноболіним), вимогливість як риса характеру (за Н.В.Кузьміною) тощо.
Н.М.Косова у своєму дослідженні встановила взаємозв’язок комунікативних умінь з комунікативною активністю особистості, розглядаючи дану активність як специфічний вид діяльності в структурі спілкування, в діяльності по встановленні зв’язків з іншою людиною як об’єктом спілкування. Комунікативні уміння представленні в дослідженні як структурний елемент комунікативної активності (поряд з потребою у спілкуванні, оцінкою і оціночними діями), який виступає критерієм її сформованості на поведінковому рівні. Володіння комунікативними вміннями, на думку автора, переводить процес спілкування із стихійного в керований [17, 123].
О.О.Леонтьев виділяє основні якості комунікативних умінь: вольові (контроль над поведінкою), увага (спостережливість, гнучкість), уміння соціальної перцепції, уміння розуміти, емпатія, уміння оптимально будувати свою мову в психологічному плані, уміння вербального та невербального контакту [26, 28]. Перелічені уміння сприяють ефективній реалізації комунікативної активності.
І.Ю.Бруслова активність у спілкуванні розглядає поряд із умінням інформованості, умінням ініціювати спілкування, самостійністю, незалежністю у відношенні з партнером, умінням бути лідером, уважністю, умінням гнучко орієнтуватись в умовах спілкування, стриманістю, проникливістю, що забезпечують ефективність комунікативного процесу. Як відмічає автор, розвиток даних якостей визначається не стільки індивідуально-психологічними особливостями студентів, скільки детермінований специфічними умовами самої комунікативної діяльності.
В.В.Гаркуша в структуру мовних умінь вводить уміння висловити свою думку, брати участь у дискусії, вислухати іншого, висловити своє відношення, дати емоційну оцінку, уміння співвіднести свою мову з комунікативним контекстом висловлювання.
Ряд дослідників виділяють інформаційні вміння - як уміння генерувати ідею, кодувати її за допомогою символів (мова, немовні символи, інтонація), конструювати зміст інформації [17, 128]. Такі вміння є важливими при передачі інформації.
Одним з проявів комунікативної активності є перцептивна сторона спілкування. Психологія пізнання людьми один